Еволюція етапів розвитку системи гри в футбол (ID:82648)

Зміст Вступ……………………………………………………………….……………..2 Розділ І – Системи гри в футбол до другої світової війни………………….4 1.1 Хуго Майзель – тренер засновник системи гри «Піраміда» …………………………………………………..................4 1.1.1 Австрійська система ……………………………………………….10 1.1.2 Італійська система………………………………………………….12 1.1.3 Швейцарська система ……………………………………………..14 1.2 Герберт Чепмен – засновник тактичної схеми «W» (3-2-5)………………………………………………………………….16 Розділ ІІ – Системи гри в міжвоєнний період…………………….............. 23 2.1 Футбольна системи гри 4-2-4………………………………..............23 2.2 Італійське катеначчо – захисна система гри………………..............28 2.3 Рінус Міхелс та його тотальний футбол……………………………32 2.4 Системи гри в період з 1980 по 2000 роки………………………......37 Висновки…………………………………………………………………………33 Список використаної літератури…………………………………………….35 Вступ Актуальність теми. Футбол– одна з найбільш популярних ігор серед усіх видів спорту. Генеральна ассамблея міжнародних федерацій (АРФІ) опублікувала статистичне зведення розвитку окремих видів спорту у світі. Перше місце здобув футбол – як за кількістю країн, так і за кількістю спортсменів, що регулярно займаються одним видом спорту і постійно беруть участь у змаганнях. Футбол швидко ввійшов у побут сучасної молоді. Змагання по даному виді спорту проводяться як на місцевих рівнях так і на глобальному рівні. Футбол це вид спорту, який розвивається швидкими темпами, характер гри постійно змінюється, змінюються тактичні схеми та сама манера гри. Високий рівень розвитку сучасного футболу (тактика гри в футбол) потребує вирішення проблем організації навчально-тренувального процесу, використання найбільш досконалих форм, методів і засобів тренування. На думку більшості спеціалістів футбол характеризується гармонійною наступальною та оборонною потужністю команд, зміцненням взаємозв’язку між атакою та обороною. Тому велику роль у долі поединку грає грамотно роставлена схема гравців та вказівки тренера на поєдинок. Футбол (з англійської foot — нога, ball — мяч) – це командний вид спорту, тактична схема гри, яку застосовують гравці для досягнення поставленої цілі тобто перемоги. Такти́чна схе́ма (або тактична система) — це розстановка футболістів і їхня поведінка під час гри задля виконання завдань, установлених тренером. Тактична схема вперша була доцільно застосована ще в далекому 1883 році. Першою командою яка вийшла з повноцінно осмисленною системою гри була команда Кембриджского Університету. Отже дана тема курсової роботи є актуальною, оскільки система, тактика гри у футбол постійно змінюється, удосконалюється та еволюціонує, а дані поняття власне і характеризують футбол як гру. Дослідженню даної тематики багато уваги приділяли такі сучасні вчені-науковців, а зокрема: Андрєєв С.Н., Балакін М.М., Білоус В.І., Віхров К.Л., Дублінський А.В., Петручок Ю.І., Соломко В.В., Старостін Н.П. Об’єктом дослідження є тактика футболу, як один із чинників які сприяли еволюції футболу. Предметом дослідження є взаємозв’язок усіх складових ланок футболу як процесу – організація, підготовка, проведення та підведення підсумків. Мета роботи є висвітленні еволюції футболу та футбольних тактичних схем вцілому, дослідження внесків тренерів-засновників класичних схем які використовувались до другої світової війни. Виходячи з мети основним завданнями є: • розглянути тактичну схему гри «Піраміда» Хуго Майзеля; • з’ясувати специфіку австрійської, італійської та швейцарської системи гри; • дослідити внесок Герберта Чепмена в еволюції футболу; • проаналізувати тактичну систему гри 4-2-4; • розкрити особливості італійського «катеначчо»; • розглянути системи гри в футбол з 1980 до 2000 років; • дослідити внесок Рінуса Міхелса в еволюції футболу; • висвітлити сучасний етап розвитку футболу. Розділ 1. Системи гри в футбол до другої світової війни 1.1 Хуго Майзель – тренер засновник системи гри «Піраміда» Історія футболу бере свій початок ще з античних часів. В Європі футбол набув особливої популярності та вдосконалення. Сучасний футбол зародився зі створенням Футбольної асоціації Англії. В 1863 році, внаслідок великих стандартизацій форм гри команди мали змогу проводити повноцінні матчі дотримуючись правил гри. Набувши вже для тих часів, великої популярності, футбол почав розвиватися. Тогочасні ігри не були такі видовищні. Тактика була проста і всі намагалися забивати якомого білше голів. Австрійця Хуго Майзля у світовому футболі важко з кимось порівнювати. Мало того, що він був видатним тренером, творцем чудової команди - збірної Австрії, - яка вразила футбольну Європу на початку 30-х років XX століття, розробив небачені для свого часу тактичні концепції, так вдобавок Хуго Майзль був великим футбольним діячем, що працював не тільки у Футбольному союзі своєї країни, але і у ФІФА. Це Майзлеь висунув ідею першого великого європейського клубного турніру - Кубка Мітропи (Середня Європа), в якому брали участь кращі команди Австрії, Швейцарії, Угорщини, Італії, Чехословаччини, Румунії та Югославії. Перший розіграш Кубка відбувся в 1927 році, і виграла його празька «Спарта». Кубок Мітропи був популярний десятиліття, поки його не «затьмарив» загальноєвропейський турнір - Кубок європейських чемпіонів, що стартував в 1956 році. Однак і після цього Кубок Мітропи продовжував розігруватися аж до 1992 року. Останнім його переможцем став клуб «Борац» з міста Баня- Лука (нині в Боснії і Герцеговині). А ось створенна Майзелем ідеальна збірна Австрії, на жаль, взяла участь лише в одному чемпіонаті світу - в 1934 році, коли більшість її футболістів вже були на заході кар'єри. Чотирма роками раніше збірна Австрії, як і більшість європейських команд, не поїхала на перший чемпіонат світу, місцем проведення якого був Уругвай, з економічних міркувань: далеку подорож на океанському лайнері було дорогим задоволенням. А в 1938 році така держава як Австрія припинила своє існування, будучи приєднаною до Німеччини. Тому велика частина чудових матчів, проведених у довоєнні роки збірної Австрії, виявилася товариськими. Але їх пам'ятали і десятиліття потому. А сам стиль її гри, артистичною, імпровізаційний, дуже видовищний, отримав назву «віденські мережива» [17, c.154]. Робота Майзеля зі збірною Австрії почалася ще до Першої світової. У 1912 році Хуго Майзль вже був генеральним секретарем австрійського Футбольного союзу і зайнявся підготовкою національної команди до ігор V Олімпіади в Стокгольмі. У цей час Майзелю ледь виповнилося 30 років, він встиг пограти в «Аустрії», закінчити торговий інститут, освоїти з десяток мов і - прийняти рішення цілком і повністю пов'язати своє життя з футболом. Австрія вже тоді вважалася однією з найбільш «футбольних» країн Європи - австрійський Футбольний союз був заснований в 1904 році (одним з його засновників став Майзель), в тому ж році, що і ФІФА. Але вже до цього, в 1902 році, збірна Австрії провела перший міжнародний матч проти збірної Угорщини, вигравши з рахунком 5:0. З тих пір зустрічі між цими збірними проводилися регулярно і стали другим найстарішим дербі в світі після великого футбольного протистояння Англії і Шотландії, що почався ще в 1872 році. (До речі кажучи, якщо Англія і Шотландія входять до складу Об'єднаного королівства Великобританії, то Австрія і Угорщина до Першої світової війни теж складали єдину державу - Австро-Угорщину). До 1912 року збірна Австрії вже провела 23 міжнародних матчі, і 18 з них - зі збірною Угорщини. У п'яти інших вона двічі виграла у збірної Німеччини і зазнала три оглушливих поразки від збірної Англії . Майзль був якраз , великим шанувальників англійського футболу і вирішив запросити до Відня англійця Джиммі Хогана, який тренував голландський клуб «Дордрехт». Той погодився, ставши першим тренером збірної Австрії, а потім плідно працював у команді спільно з Майзлем [16, c. 89]. На Олімпіаді в Стокгольмі австрійці під керівництвом Хогана виграли в матчі першого раунду у збірної Німеччини - 5:1, але в другому раунді програли збірній Голландії - 1:3. Олімпійськими чемпіонами 1912 стали футболісти Великобританії, що виграли у фіналі у збірної Данії - 4:2. Однак тоді проводився і «втішний » турнір, в якому брали участь невдахи перших двох раундів основного турніру. Австрійці виграли два «втішних» матчу у збірної Норвегії - 1:0, у збірної Італії - 5:1, але в « втішному » фіналі програли своєму одвічному суперникові збірної Угорщини - 0:3. Розвиток австрійського футболу зупинила Перша світова війна, зате в 20- і роки в країні, яка називалася тепер Австрійською республікою, футбол став ще більш популярним. У 1924 році тут був узаконений футбольний «професіоналізм» у цьому Австрія випередила такі країни, як Італія та Іспанія. В кінці 20- х років в Європі, і прямо-таки в значній мірі завдяки Майзелю, стартував міжнародний турнір серед збірних команд, своєрідний попередник сучасних чемпіонатів Європи. Він називався Інтернаціональним кубком і в ньому брали участь збірні тих країн Середньої Європи, де футбол вже отримав професійний статус. Турнір проводився за коловою системою, кожна з команд зустрічалися двічі, вдома і в гостях. Першим переможцем стала збірна Швейцарії, а збірна Австрії залишилася другою. Але в цей час вже створювалася нова блискуча австрійська команда. Футбольні погляди і футбольна естетика Хуго Майзеля з часом змінювалися. Якщо раніше йому імпонувала силова англійська манера гри, з часом він став більше довіряти технічним футболістам - віртуозам. Від жорстких і прямолінійних ігрових схем, де кожен футболіст грав на певній позиції, Майзель прийшов до протилежної ідеї: футболісти повинні переміщатися по полю в несподіваних для противника напрямках, з'являючись там, де їх не чекають. Напрямок атаки змінювалося абсолютно непередбачуваним чином. Така гра, коли футболісти одночасно рухаються, замінюючи один одного на різних ділянках поля і роблячи короткі передачі, глядачам і справді здавалася плетінням ажурних мережив. По суті, така гра передбачала відомий «тотальний футбол», винайдений вже в 70-х голландським тренером Рінусом Міхелсом. Деякі любителі футболу навіть називають точну дату народження «віденських мережив» - 16 травня 1931 р. У цей день збірна Австрії у товариському міжнародному матчі приймала збірну Шотландії. Хуго Майзель більш ніж наполовину оновив склад команди, яка незадовго до цього у матчі Інтернаціонального кубка зіграла у себе вдома внічию зі збірною Угорщини - 0:0. Футболісти збірної Австрії стали тоді справжніми кумирами уболівальників. Особливо їм подобалася гра Матіаса Шінделаржа, якого прозвали Моцартом. Він з фантастичною легкістю обходив суперників, при цьому примудряючись уникати найменших контактів з ними, так - що навіть грубістю зупинити його проходи не вдавалося. Про Шінделарже розповідали фантастичні історії, стверджувалося, наприклад, що в матчі зі збірною Данії, виходячи один на один з воротарем данців, перш ніж забити гол, він встиг розповісти голкіперу анекдот. Ну а наступного року, коли Австрія була приєднана з Німеччиною, «чудо- команда» перестала існувати. У футболістів австрійської збірної після цього були різні долі, деякі з них навіть виступали на чемпіонаті світу 1938 роки за збірну Німеччин . Тільки в середині 50- х років збірна Австрії з новим поколінням футболістів на деякий час знову вийшла в європейському футболі на провідні ролі, і тоді знову згадали напівзабуті слова - «віденські мережива». А Хуго Майзеля, видатного футбольного тренера і футбольного діяча, ніколи не забували . 1.1.1 Австрійська система Хуго Мейзель – саме з цим прізвищем зв’язана перша повноцінна тактична схема. Мейзель сконструював схему таким чином що, команда виходила на гру з 2 захисниками і 3 півзахисниками, перед якими грало 5 форвардів (2-3-5). Крайні півзахисники під час оборони пильнували за флангами, а середній грав ближче до нападу і часто ставав одним з найрезультативніших гравців (наприклад, Дьєрдь Шароші). У цій схемі середній нападник відтягувався трохи назад, створюючи простір для флангових гравців. Таку схему і використовували більшість провідних команд на початку XX сторіччя (до 1930-х років). Ця схема також отримала назву як «Пірамідальна схема». Рисунок 1. Тактична схема 2-3-5 Команда яка використовувала цю схему гри, виходила на гру з двома захисниками, трьома півзахисниками і п'ятьма нападаючими (2-3-5), ніж повністю дезорієнтувала суперника. Основною проблемою для форвардів протилежної команди став щільний прессіг крайніх півзахисників збірної Кембриджа. Таким чином , м'яч відбирався ще до того , як доходив до центрального кола. Також важливу роль у «пірамідні» розстановці грав центральний хавбек , який , як зараз би висловилися , мав функцію «box - to – box» - при атаках грав нарівні з іншими нападниками , а при обороні допомагав двом захисникам утворити щільний редут. Одним з найвідоміших і результативних гравців того часу був Дьордь Шароші . Тактична футбольна схема 2-3-5 (або ж «піраміда» ) незабаром була взята на озброєння багатьма командами того часу. 1.1.2 Італійська система В Італії збірну тренував Виторио Поццо, нічим не примітний гравець , який у якості тренера виявив великий інтерес до тактики . Для кубка світу 1934 проходив у рідних стінах , він винайшов схему, засновану на класичних 2-3-5, які грали австрійці, чехи та угорці. Вона також називалася Дунайська Школа Футболу. Дунайська школа розвинулася з шотландської гри в короткий пас принесеної в центральну Європу видатним англійцем Джиммі Хоганом. Його філософія була в тому, що футбол це гра де м'яч повинен лежати на землі, і він використовував фразу «тримай його на килимі», щоб описати те, як він хотів, щоб пасували м'яч. Дунайський стиль, що базувався на схемі 2-3-5, був відданий «артистичному» підходу Хогана до гри. Близько 1934 австрійці довели стиль до досконалості під керівництвом тренера збірної Хьюго Мейсля. Австрійська «Вундертім» вважалася найсильнішою в континентальній Європі. Поццо не міг просто скопіювати дунайську ігрову модель, тому що у нього не було гравців на життєво - важливу для цієї схеми роль плеймейкера в центрі півзахисту. Цю роль виконували два інсайда відведених у півзахист . Така «Поццо методо», як її називали, зберігала елементи схеми 2-3-5 (особливо в обов'язках опіки , коли два захисника охороняли штрафний майданчик, а крайні півзахисники опікали вінгерів суперника ), але використовувала М-схему для лінії нападу. «Методо» ідеально підходила для італійських гравців. Вона рівномірно навантажувала лінію оборони і давала життя для блискавичних контр-атак, які стали основою гри італійців на довгий час вперед. Як зауважив один журналіст: «Атакує одна команда, перемагає Італія». У фіналі Чемпіонату світу 1934 року італійська «методо» взяла гору над дунайськими 2-3-5 чеської збірної. Проте основним враженням було що це італійська сила, витривалість і нещадність встановили остаточний рахунок 2-1. Рисунок 2. Італійська тактична схема гри 2-3-5. Фінал 1938 закінчився схожим чином : італійська «методо» проти угорських 2-3-5. Це була легка перемога італійців (4-2), схема яких продемонструвала можливості пристосування до нової, швидкої, атлетичної манері гри. Схема 2-3-5 водосконалена італійським спеціалістом Виторио Поццо, розкрила всі можливості оборонної тактики. 1.1.3 Швейцарська система У межах різних систем, футбол став грою вузькоспеціалізованих гравців, кожен з набором досить обмежених функцій. Але була одна система яка йшла проти цього тренда, система яка в той момент не була вивчена так, як вона того заслуговує. Частково це сталося тому що вона була створена в Швейцарії, яка не рахувалася бастіоном футбольної думки, частково через те що цю теорію було складно втілити на практиці. Карл Раппан колишній гравець збірної Австрії, який з 1931 року тренував футбольний клуб у Швейцарії, придумав систему. Метою «замóчной» системи було створення команди, яка буде чисельно перевершувати опонентів і при атаці, і при обороні. При атаках, «замóк» приймав форму 3-3-4 включаючи в себе атакуючого півзахист, включаючи трьох захисників, також значно висувалися вперед. Коли втрачали м'яч , всі 10 гравців відходили. Завданням чотирьох форвардів було заважати опонентам і сповільнювати рух атаки. Рисунок 3. Тактична схема «Швейцарський замок» Решта шість гравців стрімко відходили на свою половину поля. Атакуюча півзахист тепер ставала центральної захистом, в той час як обіймав цю позицію гравець відступав і займав ультра-глибоку позицію позаду всіх. Звідти він міг рухатися з боку в бік поперек поля, прикриваючи трьох центральних захисників і функціонуючи як «замóк» для супротивника. «Замочна» система вимагала ідеальної фізичної підготовки від гравців. Вони повинні були швидко бігати і мати в той же час здатність діяти і як нападники , і як захисники . Дана схема не використовувалася широко , але вона привнесла з собою дві ідеї : захист шляхом відступу і один гравець , діючий глибше всіх. Рисунок 4. Оборонна тактика Швейцарської тактичної схеми. 1.2 Герберт Чепмен – засновник тактичної схеми «W» (3-2-5) Герберт Чепмен народився 19 січня 1878, в Кайвтон Парк, Південний Йоркшир – англійський футболіст і тренер. Творець тактичної схеми «дубль-ве» (3-2-5). Герберт Чепмен працював з англійськими клубами в ті часи, коли професія футбольного тренера, як висококваліфікованого фахівця тільки зароджувалася. Проблеми тактики, по суті, ще не розглядалися, не було різних ігрових «моделей», які застосовуються в залежності від того, який суперник протистоїть команді в даному конкретному матчі, не існувало наукових методик підготовки гравців. Герберт Чепмент був геніальним тренером, який вніс вагомий внесок в розвиток тактичних схем гри у футбол та безпосередньо розвиток футболу в цілому. До приходу Чепмена «Нортгемптон» двічі поспіль фінішував у нижній половині таблиці Південної ліги. Герберту вдалося за короткий час зробити клуб зовсім іншим. В той час рідко можна було говорити про використання командами будь-якої тактики, з цього приводу Чепмен пізніше помітить: «Не було зроблено спроб організувати перемогу. Головне, що я пам'ятаю, це «спілкування» між двома людьми, що граютьна в одному фланзі». Чепмен прагнув змінити це. Після того, як «Нортгемптон» програв «Норвіч Сіті» незважаючи на домінування, Чепмен зробив висновок, що «команда атакувала занадто довго». Він почав створювати тактичну схему: згідно якої, півзахисники відтягувалися назад, даючи більше простору форвардам і вели боротьбу із захисниками супротивника поза штрафним майданчиком. Поступово його команда почала грати в добре організований атакуючий футбол, який відрізнявся від загальноприйнятих схем і був вельми ефективний. Футбол до цього часу вже виконав велику еволюцію. Якщо, на початку 70-х років XIX століття не було жодних тактичних схем і всі натовпом бігли вперед, залишаючи на всяк випадок у захисті одного гравця, (що можна охарактеризувати як 1-2-7), то вже в 80-х роках XIX століття футболісти стали розташовуватись на полі, займаючи зручні позиції для отримання м'яча від партнера. Це відразу ж дозволило підсилити атаку, зробивши дії нападників більш обдуманими. Незабаром з'явилось розміщення гравців за схемою 2-2-6. Потім одного з нападників відтягнули в півзахист. Так з'явився пост центрального півзахисника, який став на довгі роки ключовим в діях футбольної команди. На це місце підбирався гравецьуніверсального типу, що вмів однаково добре діяти і в нападі, і в захисті. У той же час два крайніх півзахисника і два захисники теж отримали постійні місця на полі і «контролювали» відведені їм зони, зустрічаючи в них нападників суперників. Іншими словами, гра стала позиційною. Використання схеми 2-3-5 призвела до того, що нападники стали забивати багато голів. В 1925 році в лондонському клубі «Арсенал» шукали нового головного тренера (менеджера) місце, якого і посів Чепмен. У 1925 р. завдяки пропозиціям Чепмена, ФІФА змінила правило про положення «поза грою»: відтепер гравець не був «поза грою», якщо в момент передачі (на нього) перед ним стояло принаймні 2 футболісти (тобто, у більшості випадків — воротар і один польовий гравець). До того правило передбачало 3 гравців. Захисники легко переривали атаки противника — навіть якщо воротар і захисник стояли біля самих воріт, інший захисник вибігав ледь не до центру поля і вся територія між ними була зоною офсайду. З 1925 року нападники дістали більшу свободу дій по всій ширині поля. Одним пасом форварду можна було вивести його на небезпечну позицію як справа так і зліва. Двоє захисників уже не могли контролювати всю ширину поля. Треба було відтягнути назад додаткового гравця. Після довгих експериментів Чепмен все ж таки сформував головні принципи гри з 3 захисниками. Завдяки ефективним нововведенням «Арсенал» за вісім років 5 разів виграв чемпіонат і двічі Кубок Чепмен став чи не першим із менеджерів британських клубів, що приділяли величезне значення «кадровій політиці», - не соромлячись, переманював хороших гравців в «Арсенал» з інших клубів, а на додачу мав дивовижний дар розпізнавати футбольні таланти в самому зародку. Саме так він придбав Кліффорда Бастіна з «Екстер Сіті» і Алекса Джеймса з клубу «Престон Норт Енд», підібравши чудову лінію атаки. Але при покупці гравців він уже в першу чергу керувався своїми тренерськими міркуваннями, оскільки підбирав футболістів не просто тому, що вони були сильні, а під розроблену ним принципово нову тактичну схему. Чепмен, багато розмірковуючи про дії гравців на займаних ними позиціях, врешті-решт знайшов рішення як протистояти нападаючим супротивника, які, при новому правилі офсайду, мали помітну перевагу перед захисниками. Адже нападників було п'ятеро, а захисників тільки двоє, і центр форвард легко проходив між ними, опиняючись прямо перед воротами. Рішення виявилося простим, але геніальним - Чепмен перевів центрального півзахисника в оборону, зробивши його центральним захисником. Найбільш небезпечним в лінії атаки суперника був центрфорвард, так що Чепман опустив центрального півзахисника на позицію захисника , що б той наглядав за ним. Позиція стала називатися «стоппер» і ознаменувала тим самим народження того, що в наші дні називається «персональною опікою». Оборонні обов'язки тепер були перерозподілені так, що початкова пара захисників діяла по всій ширині поля відстежуючи дії вінгерів, а флангові півзахисники слідкували за інсайд суперника. Наступні 25 років, вся гра будувалася навколо відтягнутого тому півзахисника «стоппера» як стрижні інших захисників забезпечує баланс і підстраховку. Простіше кажучи, якщо м'яч був у вінгера суперника, фланговий захисник опікав його, стоппер страхував, а вільний захисник в цей час займав тактично вірну посизію. Кожна схема «розцвітає» або «занепадає» залежно від персон, які її втілюють. Арсенальна W-M схема забезпечувала перевагу за рахунок генія Чепмана в пошуку потрібних людей для виконання тих обов'язків, які на них покладалися. Ключем до успішної атакуючої гри Арсеналу стали здібності плеймейкера. Рисунок 5. Тактична схема «W-M» За межами Англії, схема з атакуючими центральними півзахисниками продовжувала набирати популярність в Угорщині, Австрії, Південній Америці. На першому Світовому Чемпіонаті в 1930 році, обидва фіналісти, Аргентина і Уругвай, використовували «пірамідальну» 2-3-5 схему. Це була знаменита система «дубль-ве», яку потім взяли на озброєння футбольні клуби всього світу. Ну а поки «Арсенал» швидко став найсильнішим в англійській лізі. У 1930 році він вперше виграв Кубок Англії, причому у фіналі переміг колишній клуб Чепмена «Хаддерсфілд Таун» - 2:0. У 1931 році «Арсенал» вперше виграв чемпіонат країни. Наступного разу став чемпіоном у 1933 році, а потім в 1934 і 1935-му, - тричі поспіль. Зрозуміло, придумати систему «дубль-ве» було мало, треба було привести її в дію. І Чепмен чимало працював з гравцями, поклавши в основу командної гри швидкість, дальній точний пас, атлетизм, удари по воротах з будь-яких положень і гру головою. Цьому, до речі, він приділяв особливу увагу, розробивши для відпрацювання ударів головою цілу систему спеціальних вправ. Рисунок 6. Памятник Гербет Чепмент на базі лондонського «Арсенала». Геніальному тренеру належить ще цілий ряд футбольних новацій, що випередили свій час. Саме він запропонував нашивати на футболки номери. Ця ідея була випробувана в 1933 році у фіналі Кубка Англії, але обов'язкова нумерація футболістів була здійснена лише в 1939 році. Чепмен пропонував також грати білим м'ячем, але це сталося лише в 1950 році. Іншою його ідеєю було освітлення футбольного поля прожекторами, що дозволило б проводити матчі у вечірній час, але вона теж була здійснена вже на багато пізніше після його смерті. Чепмен був одним з перших футбольних тренерів в нинішньому розумінні цього слова, здійснюючи повне управління командою. Крім тактичних нововведень, Чепмен був прихильником суворого тренувального режиму і використовував послуги фізіотерапевтів та масажистів. Він проводив щотижневі командні збори, на яких обговорювалася гра і її тактика. Чепмен регулярно писав про футбол у газеті Sunday Express, і після його смерті був виданий збірник його статей під заголовком «Герберт Чепмен - Про футбол». Чепмен стежив за розвитком футболу в континентальній Європі. Одним з його друзі вбув тренер збірної Австрії, іменованої в ті роки «Вундертім», Хуго Майзль. Чепмен висувавідеюпроведення клубного турніру між командами різних західно європейських країн, за багато років до того, як подібний турнір був заснований, і регулярно влаштовував зустрічі своїх команд з командами з континенту. Ще в 1909 році Чепмен возив «НортгемптонТаун» в Німеччину грати з «Нюрнбергом», пізніше він влаштовував матчі між керованим ним «Хаддерсфілд» і «Ред Стар» (Париж), між керованим ним «Арсеналом» і паризьким «Расінгом». Він був одним з перших тренерів, які виявили інтерес до темношкірих і іноземних гравців: в 1911 році він придбав в «Нортгемптон» Уолтера Тулла, одного з перших темношкірих професійних футболістів, у 1930 році він намагався запросити в «Арсенал» австрійського голкіпера Рудольфа Хіденао, однак після протестів з боку Футбольної ліги і профспілки гравців Міністерство праці Великобританії заборонило церобити. Голландського воротаря Герарда Кейзера йому придбати вдалося, і Кейзер став першим голландцем, що грали в англійській лізі, проте закріпитися у складі «Арсеналу» цей воротар не зумів. Великий тренер помер в 1934 року від раптового запалення легенів. Але він встиг перетворити досить пересічний лондонський клуб в один з найсильніших і благополучних. Тепер бюст Герберта Чепмена займає почесне місце в мармуровому залі слави стадіону «Емірейтс», на якому грає прославлений «Арсенал». А розроблена Чепменом система «дубль-ве» використовувалася в футбольному світі більше чверть і століття. Отже, основними завданнями гравців у системі «дубль-ве» є: • 3 захисники. Правий захисник криє лівого крайнього нападника суперника, лівий — правого крайнього. Середній грає проти центрфорварда. • 2 півзахисники грають проти двох напівсередніх нападників («інсайдів»). Більшість часу допомагають обороні. • Перша лінія нападу — двоє інсайдів. Грають між півзахисниками і 3 нападниками на вістрі. Завдання: вивести на добру позицію одного з 3 форвардів попереду, а під час оборони відійти назад, заважаючи суперникам розігрувати м'яча в середині поля. • Найближче до воріт противника — двоє крайніх і середній нападники. Завдання крайніх: на швидкості пройти флангом і дати паса середньому, який грає в штрафному майданчику. Оборонних функцій майже не мали. Розділ 2. Системи гри в міжвоєнний період 2.1 Британська системи гри 4-2-4 Бела Гуттман – народився 13 березня 1900 року, в Будапешті, Австро-Угорщина - угорський і австрійськийфутболіст та тренер. Найбільш відомий, як дворазовий володар Кубка європейських чемпіонів на посаді тренера «Бенфіки». Один із творців тактичної схеми 4-2-4, поряд із двома іншими угорцями – Мартоном Букових і Густавом Шебешем. Бела Гуттман зіграв особливу роль у розвитку світового футболу в цілому і схеми 4-2-4 зокрема. Він, не будучи апологетом якої-небудь тактичної системи, зумів у своїй тренерській діяльності звести воєдино самі прогресивні схеми 50-60-х років: угорську 3-2-5 з відтягнутим форвардом та власну 4-2-4. Крім того, Гуттман був, мабуть, єдиним фахівцем такого масштабу, якому підкорилися вершини і європейського та південно-американського клубного футболу. Повний список клубів, з якими довелось попрацювати Белі Гуттману, включає більше двох десятків назв. І він не просто працював – подовгу ніде не затримуючись, за короткий час з багатьма з них домагався видатних результатів. Його клуби ставали чемпіонами Португалії, Угорщини, Уругваю, а коли Гуттман керував португальською «Бенфікою», вона двічі поспіль, у 1961 і 1962 роках, вигравала Кубок європейських чемпіонів. А починалася кар'єра майбутнього великого космополіта дуже типово для кінця 30-х років. Закінчивши грати, він швидко перетворився на одного з найбільш шанованих угорських наставників, виграв з клубом «Уйпешт» угорський чемпіонат 1939 року, та ще «Уйпешт» під його керівництвом виграв тоді Кубок Мітропи, перемігши за сумою двох фінальних матчів інший угорський клуб - «Ференцварош», пізніше Гуттман зумів вивести клуб з після воєнної кризи, і в 1947 році «Уйпешт» знову зійшов на найвищу сходинку п'єдесталу. До 1957 року, ніде довго не затримуючись, він встиг потренувати італійські клуби «Падова» і «Тріестіна», кіпрський «АПОЕЛ», щоб нарешті на цілих два сезони очолити великий клуб «Мілан». Під керівництвом Гуттмана в першому сезоні 1953-1954 років «Мілан» посів третє місце, а в 1954-1955 роках став чемпіоном, проте ще до цього Гуттман розлучився з клубом через розбіжності з керівництвом. Наступний сезон він працював з італійською «Віченцою», а потім ненадовго очолив будапештський «Гонвед». Це сталося вже після угорських подій 1956 року, коли в країну були введені радянські танки, придушивши угорське повстання. «Гонвед», в якому грали багато футболістів з легендарної угорської збірної, в цей час проводив міжнародне турне по Європі і Бразилії. Деякі футболісти вирішили не повертатися до Угорщини, і потім грали в кращих європейських клубах – Ференц Пушкаш, наприклад, виступав за мадридський «Реал». А тренер Бела Гуттман залишився в Бразилії, де в сезоні 1957-1958 роківочолив клуб «Сан-Паулу». У сезоні 1957 команда вигралаЛігуПауліста (чемпіонат штату Сан-Паулу), а в 1958 році стала в цьомутурнірі другою, поступившись «Сантосу», в якому грав великий Пеле. (Слідзазначити, щоєдиноїбразильської першості в ті роки не існувало.) Спочаткупід час свогонедовгогоперебування (другого за рахунком) в «Гонведі», а потім на посту головного тренера «Сан-Паулу» Гуттман почав застосовуватинову, революційну для того часу схему 4-2-4 (через рікВісентеФеолазапозичить і успішнозастосуєїї в збірнійБразилії на ЧС-1958, бразильцівиграють той мундіаль). Далі шлях Бели Гуттма належав в Португалію за маршрутом, прокладеним Отто Глорією. У ційкраїнівін в 1959 роцівигравчемпіонат з «Порту» і незабаромочоливлісабонську «Бенфіку», клуб, який став, напевно, головнимтренерськимдосягненням знаменитого угорця. Саме в Португалії Гуттманпридбав славу великого тренера - після того як «Бенфіка» підйогокерівництвомдвічіпоспіль ставала володарем Кубка європейськихчемпіонів. В деякійміріджереломнатхнення для Гуттмана служив Густав Шебеш, якийтренував у 50-х роках легендарну «Золоту команду Угорщини». Команда Шебеша, тежєврея за походженням, стала першою національноюзбірною, яка здолалаанглійців на їхполі з рахунком 6:3 в 1953 році. Шебеш застосовував схему 3-2-1-4, що дозволяла чудовому угорському бомбардирові Ференцу Пушкашу показати свою майстерність в атаках. Ця схема поступовоперетворилася на 4-2-4, незабаром принесла славу і «Бенфіці». Гутман один з засновників тактичної схеми 4-2-4, але цю схему вдосконалили бразильскі фахівці. Основні особливості схеми 4-2-4 були виведені зосередженими на атаці бразильцями в 1958 . Два центрфорварда і два центральних півзахисника вже використовувалися угорцями . Але поки вони маскували свою тактику шляхом зсувів гравців, жорстка бразильська схема передбачала Пеле і Вава в якості двох центрфорвардів. Для їх опонентів більше не було можливості грати з одним опорником. У перебігу року після бразильського тріумфу на чемпіонаті світу, майже весь світ перейшов на схему 4-2-4. Згадані тут розстановки 2-3-5 і 3-4-3 НЕ позначалися цифрами в той час. Це були просто Піраміда і WM . З 1958 року всі розмови були тільки про 4-2-4. Тренерська методологія була на підйомі, і позначення ігрових схем цифрами надавало їй більш сучасне наукове звучання. Незважаючи на наявність чотирьох захисників, 4-2-4 в тому вигляді як її грали бразильці в 1958 році, була далека від того, щоб називатися оборонної. Знахідкою стала атакуюча роль двох флангових захисників. Під час атак, розстановка перетворювалася в 2-4-4, дозволяючи збірної Бразилії використовувати до восьми футболістів у нападі. Інша роль відводилася захисникам, які були рухливі і не обділені талантами атакуючих гравців: умінням обмінюватися короткими пасами і зрідка точно бити по воротах. Все це було досить ново в порівнянні з часами схеми W-M, коли головними завданнями захисника були глибока оборона, отримання м'яча у жорсткій боротьбі і довгий пас вперед низом. Так як бразильці проводили більшу частину часу в атаці, відпрацюванні захисних дій приділялося мало уваги. Коли опонент отримував м'яч, бразильський лівий вінгер Маріо Загалло, швидко відтягувався до центру поля змінюючи розстановку на 4-3-3. Рисунок 7. Тактична схема 4-2-4 Схема 4-2-4 мала успіх в 1958 році, тому що екстраординарна гра збірної Бразилії в атаці дозволяла їм зберігати безперервний тиск на опонентів. Але ця схема мала і серйозні слабкості. Коли команді доводилося оборонятися, 4-2-4 мала небезпечну разряженность в центрі поля. Отже, тактична схема 4-2-4 розроблена Гутманом, більш доцільно використувалась бразильцями, та булла вдосконалена факхівцями таким чином, що ця тактична схема принесла успіх бразильцям на ЧМ світу 1958. Але тільки завдяки праці Гутмана ця система булла втілена в життя, та принесла успіх як Угорській сбірній та командам з якими безспосередньо працював Гутман, так і Бразильскій сбірній яка здобула золоті медалі мундіалю 1958 року. 2.2 Італійське катеначчо – захисна система гриages Перед початком другої світової війни розвиток футболу пішло двома шляхами. Пріоритетним , звичайно ж , був атакуючий і відчайдушний стиль, але і у оборонної концепції були свої прихильники. Найбільш відомим з них був Карл Раппан, що зарекомендував себе ще на початку 30-х років. Першим клубом у тренерській кар'єрі колишнього австрійського футболіста був скромний «Серветт». Природно, він не відрізнявся гарним підбором виконавців, з якими можна було б грати красиво. Тому Раппан пішов на свідомо більш простий варіант, вирішивши компенсувати недолік в технічних навичках за рахунок самовіддачі, тактичної виучки і оборонної системи гри. Швейцарський замок, а саме так іменують винахід Раппана, мав кілька нововведень. По-перше , один з центральних захисників діяв за лінією оборони і міг вільно переміщатися по полю , страхуючи своїх партнерів на флангах. Другий був зосереджений на єдиноборствах в центрі і діяв строго у своїй зоні . По-друге , крайні форварди відпрацьовували в обороні , наскільки це тоді було можливо. По-третє, півзахисники намагалися зберігати компактність і перекривати зони на дузі перед своїм штрафним, відбираючи у суперника кожен клаптик простору, який можна було б використовувати для виконання закидів у штрафну або дальніх ударів . Слід відзначити і те, що Раппан значно досяг успіху у своїх починаннях. Фактично австрієць винайшов позицію вільного захисника , яку трохи пізніше перейменують на ліберо. Також він окреслив роль другого центрального захисника , якого стали іменувати чистильником і навантажувати великим обсягом оборонної роботи . Саме оборонна тактика знайшла відгук у серцях жителів Італії. Правда, італійський засув придбав з часом звучне нашому слуху назву катеначчо. Нерео Рокко і Еленіо Еррере найкраще вдавалося реалізовувати дану систему гри. Перший зумів довести, що за рахунок оборонної системи гри можна добиватися успіхів зі скромними командами, а другий зумів досягти визнання в Європі. Так само, як у Раппана, у Еррери мався гравець в задній лінії. Але він швидше грав чистильника, ніж ліберо. Багато в чому це пояснювалося атакуючої спрямованістю лівого захисника, а також бажанням перестрахуватися на випадок помилок двох центральних захисників. Лівий захисник активно підтримував атакуючі дії, здійснюючи рейди уздовж бічної лінії і використовуючи простір в зоні лівого крайнього форварда. Кінцевою метою таких рейдів були не тільки навіси, а й удари, нанесені після виконання зміщення з флангу в центр. Правий крайній захисник діяв ще більш універсально. Він дуже часто розташовувався між лініями захисту і півзахисту, нерідко по ходу матчу змінюючи своє амплуа, перетворюючись з латераля в вінгера або фуллбека . Концепція катеначчо представляє собою швидкий вихід з оборони в атаку, використання вільних зон, які надає суперник, переходячи в позиційний напад. Важлива була і гра через вертикальний пас. Останнє мало допомогти італійцям знизити ризик небезпечних контратак. Адже супернику набагато простіше розвинути атаку після перехоплення поперечного пасу низом, ніж після виграшу силової боротьби або затяжного ривка за лонгболлом. При перелаштуваннях, пов'язаних із зміною ігрових фаз, важливу роль грали дії центрального півзахисника. Саме через нього найчастіше починали будуватися будь-які атакуючі комбінації. Він був плеймейкером, так як вів гру, задаючи вектор більшості атак своєї команди. Персональна опіка і фоли були також частиною італійської оборонної системи. Найчастіше персональна гра проти форварда суперника позбавляла його простору, а кількість і ефективність навісів зменшувалася за рахунок перекриття флангів і насичення простору перед своїй штрафній. Катеначчо залишав місце і для творчості. Роль головного чарівника відводилася гравцеві, що діяв на позиції інсайда (атакуючого півзахисника). Фактично йому діставалася основна частка роботи при розвитку атак. Гравець, що діяв на цій позиції, повинен вміти не тільки завершувати атаки, а й комбінувати з партнерами у дрібний пас, а також розвитку швидкої аткаи. Рівера і Маццола - найкраще тому підтвердження. Рисунок 8. Тактична схема гри Ще задовго до епічних протистоянь оборонних і атакуючих концепцій Моуріньо і Гвардіола винайшли тактику, яка нівелює гідності катеначчо. Як і зараз, вона передбачала постійний контроль м'яча, дриблінг, тиск на суперника і постійну тиск на штрафний майданчик. Така манера гри була трохи романтичною, але велика кількість атак (отже, флангових кросів і закидів з центру) дозволяло постійно тримати захист суперника в напрузі , виснажуючи її енергоресурси. Ще однією серйозною проблемою була присутність всього двох півзахисників. А прямолінійна модель гри спрощувала життя супернику, так як не треба було пресингувати опорника. З центрхава же впоратися було цілком можливо, якщо не з допомогою вміння, так за допомогою кількості. Коли суперник створював елементарні ситуацій «два в одного» команда, яка сповідує катенначчо, позбавлялася головного конструктора атак. Крім того, дуже важливою була і якісна складова - занадто мало команд могли ефективно грати за рахунок лонгболлов, бо брак при виконанні даних передач у них зашкалював, що також спрощувало завдання суперникові . Вершиною еволюції катеначчо прийнято вважати 1964 і 1965 рік. Два Кубка Чемпіонів, що зберігаються в музеї «Інтера» , служать найкращим тому підтвердженням. Після цього даний стиль втратив свої домінуючі риси. Перший ефективний рецепт протидії італійської обороні в 1966 році винайшов Мігель Муньос . Роком пізніше Джок Стейн ще раз реалізував дану концепцію, остаточно розвіявши міф про італійській засув. На жаль, дані тенденції залишилися непоміченими в Італії, де ще близько чверті століття головним рецептом перемог була гра від глибокої оборони. Все це сприяло довгострокового застою Серії А. 2.3 Рінус Міхелс та його тотальний футбол Охарактеризувати значення голланця для всього футболу вкрай складно, якщо взагалі можливо. Саме йому ми зобов'язані походженням феномена та стилю гри "Барселони" яка всіх на свому шляху перемагає, саме йому ми зобов'язані барвистою естетикою спорту № 1. 9 лютого 2014 89 років мало виповнитися великому тренеру XX століття Рінусу Міхелсу, який пішов в інший світ 3 березня 2005. Перекладаючи на футбольний лад, тренер, який вважає себе досить успішним, просто зобов'язаний по закінченню кар'єри здобути титули, побудувати з нуля команду і виростити плеяду молодих і талановитих гравців. Так би мовити, щоб не відчувати бездарність прожитих днів. У таку когорту потрапляють і Фергюсон з його МЮ, і Моуріньо з "Порту", і сам Йохан Кройфф з "Дрім -тім" початку дев'яностих. Але якщо передивитися всю історію футболу, за сукупністю заслуг перед спортом № 1 ніхто не досягає рівня голландського генія тотального футболу - Марінус Якобус Хендрікус Міхелсу, або в простолюдді - Рінусу Міхелсу. Безперечно, Фергюсон більш ніж великий тренер, та й чого кривити душею, один з кращих за всю історію футболу. Але якщо дивитися в корінь ситуації, то Рінус - останній революціонер футболу, батько і засновник фірмового стилю "Барселони", "Аякса", збірної Голландії і всієї сучасної концепції гри . Абсолютно у всіх командах - від прагматичного "Манчестер Сіті" до блистающего фарбами "Арсеналу" - в основі лежать праці "Генерала". Рінус подарував уболівальникам кілька більше, ніж прості титули і перемоги. Він створив футбол майбутнього, підняв гру мільйонів на якісно новий рівень, непідвладний багатьом команд і донині, через 30 років. Так, ну не виграв він незліченну кількість кубків, що з того? Чи не зрозуміти цинічним і прикривається гаслом "головне - рахунок на табло" тренерам, яке це ставити на чолі кута яскраву і натхненну гру, яке заслужити звання кращого тренера століття не титулами, а красою футболу. Нововведення Міхелса не просто систематизували хаотичну на той час гру, вони надали їй родзинки, створили з неї справжнє видовище. А в чому суть тотального футболу? За рахунок чого геніальне творіння прославило свого творця до незбагненних висот? Якщо простежити і розкласти по полицях гру голландської збірної на ЧС- 1974 року народження, яка є еталоном філософії Рінус, то в ній можна розгледіти напрацювання величного австрійця Хуго Майзеля і засновника прагматизму Еленіо Еррера. Але це зовсім не означає, що досягнення Рінуса Міхелса були всього лише новою сходинкою в послідовній еволюційної системі. Ні, новий стиль був по-своєму унікальний і неповторний, був справжнім проривом. Так, поглинувши в себе вчення метрів минулих днів, доведені до автоматизму вже Міхелсом. Але ті були лише доповненням до неповторного винаходом "Генерала " , такими собі аксесуарами , вірніше навіть " тюнінгом", які не є життєво необхідним. У цілому , тотальний футбол складається з трьох найважливіших компонентів - компактність, універсалізм і футбольна аритмія. Причому кожен з них розбивав про себе основні складові футболу минулих років. Наприклад, універсалізм з легкістю засовував мову за пояс персональній опіці, а компактність ліній надавала гостро атакуючим командам Міхелса залізобетонну оборону - щоб дійти до воріт збірної Голландії, суперникам доводилося проходити аж три повноцінні оборонні лінії, що розташовувалися неймовірно щільно один до одного. Простіше кажучи, Рінус винайшов щось на зразок ідеальної підстраховки - проходячи одну лінію, на тебе миттєво налітала інша. Пас з глибини теж далеко не завжди працював з потрібною продуктивністю - на такі випади Міхелс винайшов штучний офсайд, не раз і не два виручав його колективи. Але пріоритетним і головним у концепції винаходу " Генерала" особисто я вважаю футбольну аритмію. Команди Рінуса чудово рухалися без м'яча, вводили в оману суперника постійною зміною позицій і темпу гри, футболісти протягом усього матчу маневрували, забігали, звільняли партнерам вільні зони - коротше кажучи, плели такі мережива, що збірній Іспанії зразка Євро -2008 і не снилося. Все це дозволяло підтримувати високий темп гри впродовж усіх 90-та хвилин, і рано чи пізно, суперники провалювалися. Звичайно, теорії Міхелса так і залишилися б теоріями, що не випробуваними на практиці, якби доля не подарувала голландському наставнику геніального футболіста, не поступається тренеру в області мислення. Йдеться про Йохана Кройффа, який був справжнім уособленням ідеології Рінуса на футбольному полі. Йоханн чудово почував момент для маневру, знав, коли краще видати шикарний пас, а коли зробити ривок вперед. Він тримав у себе всі ниточки гри команди, вміло і своєчасно смикав їх. І не дивно, що головним продовжувачем справ Рінуса став саме Кройфф, на початку 90-х показав світові одну з найкрасивіших команд за всю історію. Але на кожного Голіафа є свій Давид. От і для самовідданої, приголомшливою грою команди Міхелса знайшлася кардинально протилежна збірна, не дозволила взяти Рінусу те, що по праву мало належати йому - кубок Чемпіона Світу. Хитромудрим Давидом стала непоказна Німеччина, яка по ходу турніру зуміла видозмінити свій футбол, підлаштуватися під Нідерланди і дати "помаранчевим" найболючішу ляпас в історії. Та поразка назавжди запам'яталося людям як верх несправедливості, адже голландці, які прийшли у фінал з жахливою різницею забитих і пропущених 14:1, зобов'язані були перемагати. Показові виноси аргентинців і бразильців, знущання над більш дрібними супротивниками. Світ терпів тотальний крах перед тотальним футболом Голландії, і по усім запевненням громадськості "помаранчеві" повинні були зім'яти німців під своїм натиском, розгромити і знищити . Але доля розпорядилася інакше. Просто - напросто нічого ідеального в цьому світі немає. Будь-яка, навіть з вигляду непогрішна система має свої недоліки, має властивість збоїв. Так сталося і з уособлювала тотальний футбол Голландією, у якої було всього два незначних мінуса - залежність від Кройффа і вразливість флангів при контрнападів суперника. Саме на них і натиснула Бундестім, саме з країв і прийшли переможні м'ячі збірної Німеччини, і саме Берті Фогтс, що з'їв у другому таймі поєдинку самого Кройффа, є головним "винуватцем" перемоги ФРН на домашньому чемпіонаті. Та Голландія потрясла весь світ, ознаменувала початок нової епохи в історії футболу, але поїхала з Мундіалю зі сльозами на очах і срібними медалями на грудях. Хоча доля Міхелсу боржок свій повернула. Через 14 років, на цих же німецьких полях, але вже з іншим неймовірно талановитим поколінням, Рінус б'є у фіналі збірну СРСР і піднімає над головою титул чемпіона Європи. Але це була вже інша команда, яка принесла світові кілька меншу частку емоцій і потрясінь, ніж голландський феномен 1974 року. Об'єднувала їх лише фігура знакового для Голландії рульового, який явив світові найбільше футбольне відкриття. Для того щоб вважати себе великим тренером , необхідно обзавестися титулами, побудувати команду з нуля і виростити плеяду молодих і талановитих . Рінус Міхелс , який пішов у світ інший 3-го березні 2005-го року, явно перевершує своїх колег по ремеслу. Світ його запам'ятав і як тріумфатора, і як творця великого "Аякса", і, що найголовніше , як останнього революціонера, своїми досягненнями перевернувшего всю концепцію гри мільйонів, зробивши її більш видовищною та ефективною. Рінус довів футбол до максимального піку свого розвитку, адже поліпшити його просто нереально. Можна десь чогось добивати, а десь і навпаки - відняти, але суть залишиться колишньою. Можливий лише косметичний ремонт, адже всі мінуси вже давненько відшліфував Рінус , базова основа давно закладена. І давайте ж скажемо спасибі неперевершеному генію , якого можна порівняти хіба що з італійським генієм мистецтва і техніки Да Вінчі, за той яскравий футбол, який приносить нам задоволення кожен божий день. Отже, я особисто можу зробити висновок що кращою командою за всю історію футболу люди досі вважають ту незвичайну Голландію зразка 1974-го року, хоч вона і не змогла зломити німецький характер. А з 2008 року каталонська «Барселона» перейнявши досвід великого Міхелса та доопрацювання Гвардіоли, показувала надзвичайний футбол. Чудовий динамічний якісний футбол. І десь моментами він нагадував ту саму збірну Голандії 1974 року. 2.4 Системи гри в період з 1980 по 2000 роки Для 1980-х років характерний відхід від атакувальної схеми 4-3-3 на користь 4-4-2 чи 3-5-2 — команди намагалися наситити гравцями центр поля та компактніше розташувати своїх футболістів. Чемпіон світу 1982 року Італія застосувала дещо модифіковану версією 4-4-2 — схему 4-1-2-1-2 (так званий «ромб») з опорним півзахисником, 2 півзахисниками і плеймейкером. Під час оборони ця схема перетворювалася на 5-3-2. Збірна Франції, яка під керівництвом тренера Мішеля Ідальґо виграла чемпіонат Європи 1984, використовувала тактику з 5 півзахисниками — 3-5-2. Вважають, що варіації системи 3-5-2 використовували обидва фіналісти мундіалю-86: Німеччина та Аргентина, а згодом німці виграли чемпіонат світу 1990 також зі схемою 3-5-2. Рисунок 9. Тактична схема 3-5-2. З 1980-х років почали широко використовувати гравця, якого назвали «опорний півзахисник». Такі футболісти номінально грали в центрі поля, але фактично їхнім головним завданням було відходити назад і допомагати обороні переривати атаки суперників. У фіналі мундіалю-94 Бразилія та Італія використовували схему 4-4-2. Чемпіон світу 2002 року, збірна Бразилія, застосувала оригінальну схему, яку трактують або як 3-6-1, або 3-4-2-1. Крайні захисники, Кафу та Роберту Карлос, фактично більшість часу допомагали атакам, а тили прикривали 3 центральні захисники. У півзахисті грало 2 опорників та 2 атакувальних півзахисників. Подібну схему бразильці використовували в 1998 році, коли дійшли до фіналу - тоді команда виступала також з 2 опорниками і 2 атакувальними півзахисниками (4-2-2-2). Висновки З написаної мною курсової роботи можна зробити наступні висновки: 1. Система повинна бути простою , зрозумілою і легко здійсненною на полі. Система , значною мірою приковує до себе увагу гравців, придатна до практичного використання лише обмежено (вона нервує футболістів, стомлює їх духовно, вимагає значного поділу уваги), а в кінцевому підсумку, добре відпрацювавши її, дозволяє швидко і правильно виконувати технічні прийоми і втілювати тактичні задуми. 2. У відповідній мірі система повинна сприяти як нападу, так і захисту. Система, яка передбачає орієнтацію гравців головним чином на атаку, може призвести до ураження навіть при рівності сил ( оскільки вона "нехтує " таким важливим складовим елементом гри , як припинення атак супротивника). Таке ж положення виникає і у випадку, коли перевага віддається обороні. Раціональна система повинна бути збалансованою. 3. Системі слід бути і гнучкою, щоб вона могла застосовуватись проти будь-якого супротивника. Вона може допускати і невеликі відхилення , але без істотної зміни основ, визначених і відпрацьованих для команди. 4. Система гри повинна забезпечувати правильне заповнення гравцями футбольного поля та розумно розподіляти сили під час гри, надавати можливість концентрації їх у тій частині поля, де це найбільш необхідно в даній ігровій ситуації . 5. В системі повинен втілюватися принцип колективної відповідальності, що допоможе гравцям команди працювати на колектив в цілому. Система не повинна надавати футболістам можливості використання тієї чи іншої ігрової функції в особистих інтересах. Ігрове навантаження слід розподіляти рівномірно між усіма членами команди. 6. Система гри повинна відкривати гравцям можливість постійного переходу від захисту до атаки , і навпаки : небажаний великий розрив між ланками гравців захисту і нападу. 7. Правильна система гри завжди повинна відповідати рівню загального розвитку футболу. Вона розвивається в міру змін стилів гри і можливої появи новинок в тактиці захисту і нападу. При розробці системи завжди слід брати до уваги ці можливості і реалізувати новий досвід. Тому систему гри можна назвати дзеркалом загального розвитку футболу. Список використаної літератури 1. Балакін М., Михайлов М. Футбол України. - К. 1968. – С. 45-47. 2. Барсук О.Л., Кудрейко А.И. Страницы футбольной летописи. - Минск: Полымя, 1987. С. 119-125с 3. Віхров К.Л. Знакомство с футболом. - К.: Реклама, 1983. - 81с. 4. Віхров К.Л. Техніка гри //Фізичне виховання в школі. – К, 2001. – №1. – С. 5-7. 5. Все о футболе: Справочник / Сост. Лебедев Л.Г. - М.: Сов. спорт, 1990. - 237с. 6. Дудков М. Тактичні схеми гри в футбол.// www.footboom.com . 7. Дулібський А.В. Моделювання тактичних дій у процесі підготовки юнацьких команд з футболу: Автореф. дис… канд. наук з фіз. вих. і спорту. – К.: НУФВСУ, 2001. – 19 с. 8. Історія футболу.// www.wikipedia.ua 9. Кожухов В.А. Футбол: Буклет. - К.: Вища шк., 1984. - 65с 10. Костюкевич В.М. Футбол: Навч. Посібник для студентів фізичного виховання педагогічних університетів. – В.: “Вінниця”, ВДПУ, 2006. – 83с. 11. Костюкевич В.М. Футбол: Навчальний посібник для студентів факультетів фізичного виховання – Київ-Вінниця: ВАТ “Віноблдрукарня”, 1996. – 261 с. 12. Кулжінський І.П. Словник любителя футболу. - Ростов Н/Д., 1969. - 186с.; 13. Лаптєв О. Великий голландець Рінус Міхелс. Останій революціонер.// www.soccer.ru 14. Матвеев Л.П. Теория спорта. - М.: Воениздат, 1997. - 304 с. 15. Петручок Ю. Тактичні схеми у футболі.// http://football24.ua/blogs/showByPosts.do?objectId=18422 16. Соломко В.В, Лісинчук Г.А, Соломко О.В. Футбол. Підручник для студентів вузів фізичного виховання і спорту. - К., Олимп. лит., 2005. - 295 с. 17. Старостін Н.П., Зірки великого футболу. - М., 1969. - 218с.