Зміст
Зміст
1. Політичний статус Наддніпрянської України та її населення у складі Російської імперії……………………...………….………………………....……3
2. Роль Наддніпрянської України в зовнішній політиці Російської імперії…..8
3. Національно визвольні рухи в Наддніпрянській Україні………………..…11
Список використаної літератури…………………………………………..……18
1. Політичний статус Наддніпрянської України та її населення у складі Російської імперії
З кінця XVIII ст. українські землі Наддніпрянщини були перетворені на звичайну провінцію Російської імперії. На них був поширений загальноімперський адміністративний порядок, такий самий як і в Центральній Росії. Вона була поділена на 9 губерній по три в кожному регіоні: Харківська, Чернігівська і Полтавська — на Слобожанщині і Лівобережжі; Київська, Подільська і Волинська — на Правобережжі; Катеринославська, Херсонська і Таврійська — у Південній Україні. Остаточно поділ України на дев'ять губерній закріпився у 1802 році. У 20-30 ті роки ХІХ століття губернії були об’єднані в генерал-губернаторства [1].
Були утворені такі генерал-губернаторства: Київське у складі Київської, Волинської та Подільської губерній (існувало з 1832 р. до 1914 р.); Чернігівське (з 1764 р. до 1782 р - Малоросійське), що об'єднувало Чернігівську й Полтавську губернії; Харківське - у складі Харківської та Воронезької губерній (існувало до 1856 р.); Новоросійське - у складі Катеринославської, Херсонської, Таврійської та Бессарабської (1828 р.) губерній [4].
Частина компактно заселених українцями земель опинилася поза межами дев'яти українських губерній Російської імперії. Зокрема це райони Кубані, Війська Донського, Воронезької, Курської, Гродненської та Могильовської губерній. Разом із цим в ці губернії увійшли райони, де компактно проживало російське населення. Такий адміністративно-територіальний поділ був направлений на підвищення контролю над українцями і прискорення їх русифікації.
Національна політика царського уряду в Україні ґрунтувалася на вимогах асиміляції українців в Російській імперії тобто перетворення українців на росіян і мова про автономію України навіть не йшла. Українці були жорстко позбавлені права на вільне використання рідної мови; значно обмежувався вільний розвиток української культури [9].
Остаточна ліквідація автономії Гетьманщини яка відбулася в 1780-1790х роках різко погіршила соціальний стан місцевого населення. До недавно вільне українське селянство швидко закріпачувалось. Найбільш поширеним було кріпацтво на Правобережжі. На Лівобережжі кріпацтво не набуло такого широкого поширення, оскільки багато козаків Гетьманщини було перетворено на державних селян.
Політичний курс російського царизму стосовно України зумовив заселення українських міст переважно мігрантами: російськими чиновниками, купцями, робітниками, єврейськими ремісниками і дрібними торговцями, представниками інших національностей.
Протягом першої половини 19 століття внаслідок природного приросту й швидкої колонізації малозаселених районів Півдня України, населення України зростало. Якщо в 1795 р. В Надніпрянській Україні налічувалося 8,2 млн. осіб. (у цілому в Російській імперії 36 млн. осіб.), то в 1858 р. — 13,5 млн. осіб. (відповідно 67 млн.). Міське населення України за цей час стрімко зросло з 5 до 11%. Як вже зазначалося особливо швидко збільшувалося населення Південної України. Якщо на початку XIX ст. ця територія була малолюдною, то напередодні реформи 1861 р. в двох південних губерніях — Херсонській і Катеринославській — налічувалося понад 2 млн. осіб (зростання населення за півстоліття відбулося майже в чотири рази). Соціальний устрій південноукраїнських земель був обумовлений формуванням у цьому регіоні нової моделі соціально-економічних відносин, заснованої не на примусовій, а на вільнонайманій праці [2].
У 19 столітті за формою правління Російська імперія залишалася абсолютною монархією. На чолі держави стояв імператор, його влада була самодержавною і необмеженою. Він мав виключні права у законодавстві, управлінні, суді тобто необмежено керував всіма трьома гілками влади. У 1797 році відбулося відновлення системи спадкування престолу від батька до сина, що була скасована Петром І. У 1802 році був створений Комітет міністрів, який розглядав питання, що відносилися до компетенції кількох міністерств, здійснював центральне галузеве управління. Комітет міністрів очолював імператор.
У 1810 році була створена Державна рада – вищий законодавчий орган при імператорі із дорадчими функціями. На початку 20 століття до його складу входили уродженці Сумщини – Редькін Петро Григорович (з 1882 р.) та колишній голова Лебединської земської управи Яків Володимирович Кучеров (з 1906 р.). Члени Державної ради призначалися царем або ставали за посадою (міністри). Кількість членів Державної ради коливалася від 40 до 60 осіб. На засіданнях головував імператор. Державна рада проіснувала до 1917 року. З 1826 року діяла Власна його імператорської величності канцелярія, яка складалася із 6 відділів. Вона готувала законопроекти для імператора. Сенат був вищою судовою установою Російської імперії [3].
Адміністративний апарат на місцях очолював у кожному генерал-губернаторстві, відповідно, генерал-губернатор, а в губерніях – губернатор і адміністративно-поліційні губернські установи. Генерал-губернатори і губернатори призначались імператором переважно з вищих військових чинів – армійських генералів, вищих чиновників та знатних дворян. Генерал-губернатор мав необмежені повноваження, поєднуючи цивільну і військову владу – у його підпорядкуванні перебували армійські частини, які часто застосовувались для придушення народних повстань. Губернатор в свою чергу представляючи вищу урядову владу в губернії, здійснював адміністративні та поліційні повноваження. В управлінні губернією він спирався на очолюване ним губернське правління, до якого входили віце-губернатор, радники, прокурор і канцелярія. В губернії також діяли губернські галузеві установи які були місцевими органами відповідних міністерств, які також підпорядковувались губернатору, – казенна палата, рекрутське “присутствіє”, “присутствіє” поліції, суд, з 1840 р. палата державних маєтностей та ін [4].
Губернському апарату підпорядковувався повітовий апарат управління у повіті влада належала земському суду (до 1837 року він називався нижній земський суд) на чолі з капітаном-справником. Земський суд був паралельно адміністративно-поліційною установою та судовим органом, виконував функції нагляду за станом порядку, забезпечував виконання повинностей і сплату податків тощо. На відміну від центральних російських губерній, де земський суд обирався дворянськими зібраннями і до нього входили крім засідателів-дворян ще по 2 засідателі від державних селян, у губерніях України (крім Слобідсько-Української) склад земських судів призначався губернським правлінням, причому лише з дворян, а голови суду – земські справники – призначались Сенатом за поданням губернатора, погодженим з міністром внутрішніх справ.
На початку 19 століття судова система в Україні не була однорідною. В Слобідсько-Українській, Херсонській, Катеринославській і Таврійській губерніях судова система була приведена у відповідність до загальної судової системи Росії. До складу судової системи в цих губерніях входили губернські суди, з палатами кримінального і цивільного суду, які були другою і апеляційною інстанцією для судів нижчого рівня. Над становими були совісні і надворні суди, які були створені на рівні губерній [10].
Голови палат цивільного і кримінального суду призначалися. Палата кримінального суду в першій інстанції розглядала справи про посадові злочини, пожежі, порубки лісу та ін. Палата цивільного суду розглядала справи про нерухоме майно громадян в різних губерніях та спори про власність у містах.
Совісні суди розглядали "колдовські" справи та справи про злочини божевільних і неповнолітніх, а також до їх компетенції були віднесені майнові суперечки між родичами. Рішення совісного суду не мали примусово-виконавчої сили і були розраховані на виконання на основі добровільного примирення сторін [3].
Надворні суди в свою чергу не були обов'язковими для кожної губернії, і на практиці функціонували в небагатьох із них, вони розглядали кримінальні і цивільні справи осіб, станову належність яких було важко визначити, а також справи чиновників і військовослужбовців, що тимчасово знаходилися в тому чи іншому місті в справах служби. Необхідність створення та склад цього суду визначалися особисто губернатором.
Судами першої інстанції були земські суди в повітах (для дворян і селян), а в містах магістрати і ратуші (для купців і міщан). Земські суди розглядали цивільні і кримінальні справи, проводили слідство і здійснювали виконання рішень та вироків [4].
У правобережних губерніях, а також Полтавській і Чернігівській структура судової системи була дещо іншою. Так, судову систему в Волинській, Київській і Подільській губерніях очолював Головний суд, який був апеляційною інстанцією для нижче-стоячих судів - повітових, підкоморських, магістратських і ратушних судів. Він складався з двох департаментів - цивільних і кримінальних справ. Департаменти проводили як роздільні засідання, так і об'єднані. На вироки і рішення Головного суду апеляції та скарги подавались у Сенат. Повітовий суд був становим судом для дворян і селян. До його складу входили голова (суддя), два підсудки (асесори) і нотар (писар). У підпорядкуванні повітового суду знаходилося четверо возних, у компетенцію яких входили за дорученням суду розгляд справ про потрави, порубки лісу, оцінка і стягнення нанесених збитків. Підкоморський суд був становим судом першої інстанції в земельних справах, компетенцією підкоморських судів був розгляд земельних спорів. Вони складалися з підкоморія, комірника та возного.
У містах судовими органами були магістрати та ратуші. Магістрати складались, як правило, з двох голів і чотирьох ратманів, що обиралися населенням міста. Апеляційною інстанцією для міських судів був також Головний суд. Міські суди виконували також нотаріальні дії [11].
2. Роль Наддніпрянської України в зовнішній політиці Російської імперії
На початок XIX ст. Російська імперія спромоглася стати централізованою та монолітною державою, вона була однією з найсильніших держав в Європі. Але для царського режиму наближався час суворих випробувань. Найтяжчим виявився перший удар, коли у 1812 році на Росію напала 640 тисячна французька армія Наполеона Бонапарта. Як добре відомо, Росія змогла, що правда ціною великих зусиль і втрат, не лише відбити загарбників, а й в союзі з іншими потужними європейськими державами відкинути їх аж до Парижа. В Україні наслідки війни були порівняно невеликими. Частина Наполеонових сил вдерлася на Волинь і завдала там певних збитків. У своїй переважній більшості українці охоче відгукнулись на заклик царя піднятися на війну. Проте ходили також чутки, нібито деякі нащадки козацької старшини проголошували тости за здоров'я Наполеона з надією, що він розіб'є царську імперію. Аналогічні випадки досить часто траплялися і в недалекому минулому [5].
Відомо що у 1791 р. Василь Капніст таємно їздив до Пруссії з марною надією заручитися підтримкою в повстанні українців проти царя. Однак антицарські настрої були явищем винятковим, і величезна більшість українців вірно й завзято боронили імперію. Цікавим фактом є факт формування в той час «Українських полків» для участі в війні проти Наполеона, вони діяли на основі козацьких традицій і звичаїв, неймовірно але ці полки отримали офіційну назву як «Українські полки». Хоча в ті часи назва «Україна» вважалася крамольною і ні де офіційно не застосовувалася під загрозою репресій. За вказівкою царського уряду українські землі в складі Російської імперії офіційно найчастіше іменувалися вигаданим штучним терміном «Малоросія». Після війни ці полки були повністю розформовані [12].
Увагу також заслуговують плани Наполеона щодо України в разі перемоги над Росією і завоювання українських територій Францією. Політичні плани французького імператора щодо України в період підготовки російської кампанії 1811–1812 років передбачали відокремлення українських земель від Росії й поділ їх на три частини: Правобережна Україна відходила до Великого Герцогства Варшавського (без Волині, яка була обіцяна Австрії за воєнну допомогу у війні проти Росії), у Лівобережній і Південній Україні планувалося створити дві держави, т. зв. «наполеоніди» під протекторатом Франції (план був розроблений графами А.-М. Бланом де ля Нольтом д'Отерівом і Г. М. де Монгейяром).
Наступною значною зовнішньо політичною подією була російсько-турецька війна 1828—1829 pоків. Російсько-турецька війна 1828–1829 років була викликана боротьбою європейських держав за розділ володінь Османської імперії, яка переживала гостру внутрішню кризу, що посилилась у зв'язку з Грецькою національно-визвольною революцією 1821–1829 років [13].
Під час цієї війни російський уряд, побоюючись, що запорожці, які жили за Дунаєм, можуть виступити на боці Туреччини, закликав їх повернутися на батьківщину; близько 1000 козаків під проводом Йосипа Гладкого перейшли на сторону російської армії, допомогли їй перейти Дунай. Турки за це люто помстилися тим 2000 козаків, які лишилися, а Січ спалили.
Після закінчення війни козаків, що прийшли з Гладким, поселили між Маріуполем та Бердянcьком, до них приєднали поселенців із Чернігівщини, і з цих людей організували Озівське козацьке військо. У 1846 р. озівських козаків перевели на Кавказ, де вони заснували станиці — Озівську, Папайську та Дербентську. Ось так у черговий раз на шкоду українцям було розіграно "запорозьку карту". Після 1829 року в міжнародній політиці Російської імперії наступило відносне затишшя [10].
У 1848-1849 роках у країнах Західної і Центральної Європи спалахнули нові буржуазні революції. Вони охопили Францію, Німеччину, багатонаціональну Австрійську імперію та італійські держави. Але не оминули ці події і Російську імперію. Отримавши відомості про повстання в Парижі в лютому 1848 року імператор Російської імперії Микола І збирався негайно виступити війною проти Франції, поки «пожежа» революції не охопила інші держави, в тому числі Російську імперію з її багатонаціональними провінціями, одною з яких була Надніпрянська Україна. У листах адресованих до прусського короля Фрідріха Вільгельма IV він радив провести мобілізацію прусської армії та очолити збройні сили всіх німецьких держав, розташованих біля кордонів Франції [14].
Зі свого боку імператор обіцяв надати негайну допомогу в 300 тисяч солдатів російської армії. Микола I закликав берлінський і віденський уряди до узгодженості дій за його словами "Нашому існуванню загрожує неминуча небезпека, зважаючи на якій необхідно діяти за загальним планом і загальними засобами". Відома фраза: "Сідлайте коней, у Франції революція", - достовірність якої оскаржується, відображала сприйняття міжнародної політичної ситуації Миколою I. 14 (26) березня 1848 р. він опублікував маніфест, гостро засуджуючий події в Західній Європі, закликав населення Росії у тому числі мешканців Надніпрянської України "захистити недоторканність меж імперії". Російська армія була приведена у повну бойову готовність і спрямована до західного кордону [15].
Однак європейські уряди не поспішали наслідувати приклад царя. Так прусський король пропонував Миколі I замість військової мобілізації скликати політичну конференцію глав держав для обговорення загальних почав по боротьбі з революцією. Англійський уряд, участь якого в коаліції Микола I вважав бажаним, радив російському імператору "не починати з Францією війни з-за принципів, не втручатися у внутрішні справи цієї держави". Таким чином, надії Миколи I на створення єдиного блоку європейських урядів для боротьби з Францією виявилися ілюзорними.
А тим часом революція почалася і на території українських земель Австрійської імперії, зрозумівши що революція серед українців на території Австрійської імперії може перекинутися на українців Надніпрянської України і загрожувати цілісності Росії Микола I приймає рішення втрутитися у громадянський конфлікт в Австрійській імперії, допомігши урядовим австрійським військам здолати повсталих революціонерів [6].
Відкрите втручання Миколи I в конфлікт дало рішучу перевагу австро-російським військам: ядро армії повсталих складали 170 тис. чоловік серед яких більшість складали етнічні угорці, а загальна чисельність росіян і австрійських військ складала 260 тисяч. Незважаючи на чисельну перевагу, коаліційна армія протягом двох місяців не могла домогтися капітуляції повсталих. Лише в середині серпня 1849 року повсталі припинили опір; керівники повстання були змушені залишити країну. Кінцевому успіху австрійських і російських військ сприяли також помилки повсталих: відстоюючи власну незалежність, угорці відмовляли у самоврядуванні слов'янам і румунам, які проживали в Угорщині. Більше того, вони здійснювали напади на їх міста і селище. Ті, у свою чергу, виступали на боці противників повсталих, вважаючи імператора Росії «істинним покровителем Балканського православного слов'янства», саме після придушення повстання у Австрії Росію почали називати «Жандармом Європи».
3. Національно визвольні рухи в Наддніпрянській Україні
Перша половина XIX ст. це період визрівання глибокої соціально-політичної кризи у Російській імперії, складовою частиною якої були українські землі. Ця криза зумовила виникнення суспільних рухів, які намагалися знайти вихід із складного становища [16].
Посилення експлуатації селянства в умовах занепаду феодально-кріпосницької системи спричинило селянський рух, суть якого полягала в активній боротьбі проти пануючої феодально-кріпосницької системи та існуючих порядків.
У 1803 році на Правобережній Україні відбулися масові виступи селян 24 сіл та містечок Черкаського повіту Київської губернії. Окремі виступи першої половини XIX ст. були досить тривалими. Зокрема, жителі села Підвисоцького Уманського повіту Київської губернії протягом майже 15 років (1811—1826) відмовлялися виконувати феодальні повинності, не підкорилися вони навіть військово-жандармній силі. За неповними даними в Україні з 1797 р. до 1825 р. відбулося понад 100 повстань кріпосних селян. Характерними рисами більшості з них були стихійність, неорганізованість, локальний характер дій, малочисельність учасників, сліпа віра в доброго царя, копіювання козацьких звичаїв, схильність до втечі учасників тощо.
Визначним феноменом бунтівного селянського руху першої половини 19 століття були народні виступи під проводом Устима Кармалюка (в деяких джерелах Кармелюка). Його боротьба з пануючим режимом та кріпосницькими порядками почалася ще 1812 рік і характеризувалася тривалістю, інтенсивністю та безкомпромісністю. Кармалюка 4 рази заарештовували та засилали до Сибіру. Та він втікав і, повернувшись на рідне Поділля, знову розпочинав боротьбу, яка тривала 23 роки [18].
За цей час у повстанському русі під проводом Кармалюка брало участь майже 20 тис. осіб, повстанці здійснили майже тисячу нападів на поміщицькі маєтки. Особливо інтенсивними були дії кармалюківців 1830—1835 pp., коли селянський рух охопив не лише Поділля, а й частину Бессарабії та Київщини. Припинилися вони лише зі смертю Кармалюка [16].
Одним із виявів волелюбних прагнень стала поява в Україні таємних політичних товариств їх різновидом було масонство. Найбільша масонська ложа була заснована у Полтаві під назвою «Любов до істини». Членом її був видатний український письменник І.Котляревський. Інший учасник цієї ложі, громадський діяч, історик В.Лукашевич намагався утворити «Малоросійське товариство» з метою боротьби за політичну незалежність України від Росії. Водночас у Києві виникла ложа «З'єднаних слов'ян», до якої належали здебільшого польські поміщики та російська інтелігенція. Вони виступали за встановлення приязних відносин між українським і польським народами, в одній державі федаративного чи конфедеративного устрою. Менші провінційні ложі діяли в Житомирі, Кременці, Рафалівці на Волині, Миколаєві, Харкові. Спочатку ложі задовольнялися містицизмом масонських обрядів, мало цікавилися суспільно-політичними питаннями майбутнього України. Пізніше в них почали проникати демократично-ліберальні ідеї [7].
Невдоволення самодержавно-кріпосницьким режимом відчувалося й серед передової частини офіцерів-дворян, які ставили за мету відсторонити царя від самодержавної влади. Найзначніше ці ідеї виявилися в декабристському русі, тісно пов'язаному з Україною. Зокрема, у Тульчині існувала філія московського «Союзу благоденства». Близьким до цієї декабристської організації був І.Котляревський.
Після ліквідації «Союзу благоденства» в січні 1821 р. більшість його членів не припинила політичної діяльності. У березні 1821 р. Тульчинська управа ухвалила рішення про створення нової організації, яка була названа Південним товариством. Остаточно воно оформилось у січні 1822 р. на з'їзді в Києві [11].
Тульчинською управою, як і всією організацією, керував здібний організатор й освічений полковник, учасник російсько-французької війни 1812 р. дворянин П.Пестель. Товариство мало філії у Кам'янці та Василькові на Київщині. У вересні 1825 р. до нього приєдналося Товариство об'єднаних слов'ян. Воно виникло в 1823 р. у Новограді-Волинському і об'єднувало 50 офіцерів, вихідців здебільшого з дрібних або збіднілих дворянських сімей. Була серед них офіцерська молодь українського походження. Обидва товариства вимагали повалення абсолютизму і створення республіки, ліквідації кріпацтва, яке вважали «справою ганебною, противною людству», рівних прав для всіх, повної свободи господарського розвитку. Однак декабристські організації не надавали належного значення національному питанню. Теоретик декабристського руху П.Пестель у своїй «Руській правді» виступив як прихильник централізації, засуджуючи федералізм, а населення України вважав «істинними росіянами». Члени Товариства об'єднаних слов'ян, хоч і говорили про федерацію слов'янських демократичних республік, та не згадували при цьому ні про українців, ні про білорусів. Саме тому в декабристський рух як правило не вступали прихильники автономії чи незалежності України.
Відоме повстання декабристів, що відбулося 14 грудня 1825 р. в Петербурзі, закінчилося невдачею. Дізнавшись про це, керівники Васильківської управи підняли на повстання Чернігівський полк, що розташовувався під Києвом. Проте здійснити свій план повсталим не вдалося, їх не підтримали інші полки, Тульчинська та Кам'янецька управи Південного товариства. Повстання було жорстоко придушене, а над його учасниками царський уряд вчинив показову розправу. Чернігівський полк повністю розформували, а солдат відправили на Кавказ для участі у воєнних діях проти горців [7].
Однак революційні ідеї декабристів жили у справах нового покоління борців проти самодержавства і кріпосництва. Важливими осередками суспільно-політичного руху в Україні другої чверті XIX ст. були навчальні заклади, насамперед Харківський та Київський університети. Під впливом повстання декабристів на поч. 1826 р. виник таємний політичний гурток в Харківському університеті. До харківського гуртка входило близько 20 студентів, службовців, офіцерів. Гуртківці читали і поширювали революційні твори, у яких містився заклик до повалення царського деспотизму, писали антикріпосницькі вірші та памфлети, їх пропагандистська діяльність поширювалася на Харківську, Київську, Чернігівську та інші губернії. На початку 1827 року царські власті викрили і розгромили харківський гурток. Однак і після цього пропаганда визвольних ідей у Харкові не припинялася [11].
Вільнодумство було поширене серед професорів та студентів Ніжинської гімназії, заснованої в 1820 р. Гурток прогресивних професорів протягом 1827 — 1830 pp. боровся проти професорів-реакціонерів. Його підтримувала значна частина гімназистів, зокрема М.Гоголь, М.Прокопович, Г. Висоцький та ін. Царський уряд, дізнавшись про поширення «крамоли» у Ніжинській гімназії, у 1830 р. позбавив професорів-вільнодумців посад і відправив їх під нагляд поліції.
17 лютого 1830 року у Варшаві вибухнуло польське повстання проти російського панування в Польщі. Нагадуючи про нещодавнє існування незалежної Польщі, повстанці опиралися на широкі верстви національно налаштованого польського населення, і на те населення яке симпатизувало полякам. Найбільш радикальні ватажки повстання (зокрема, президент "Патріотичного товариства" Лелевель) вимагали проведення соціальної реформи, про те таких ватажків була меншість. Того ж дня було утворено Національний уряд Польщі. Його програма передбачала відновлення польської держави в межах 1772 року, тобто до першого поділу Речі Посполитої (Польщі і Литви) [18].
У своєму зверненні до населення Правобережної України сейм закликав українців до участі в повстанні, але не було висловлено стимулів українцям до участі в ньому в результаті чого дуже мало українців приєдналось до повстання. Зокрема польські повстанці не обіцяли ні територіальної ні культурної автономії українцям в разі перемоги повстання, ще однією надважливою темою для українців була відміна кріпосного права, але хоч деякі поодинокі керівники повстання допускали обмеження або навіть скасування кріпосного права, переважну більшість повстанських командирів повстання складали крупними поміщиками, які виступали за збереження кріпосного права в тому об'ємі в якому воно існувало в Російській імперії цей факт і став вирішальним для остаточної відмови українців від участі у ньому [19].
На засіданні шляхти Київщини та Поділля 10 березня 1831 року у селі Михайлівка Вінницького повіту було вирішено обрати шляхтича В.Тишкевича керівником повстання, виробити план спільних дій та негайно почати формувати збройні загони, для боїв з царськими військами. Головнокомандувачем повстанським військом присутні шляхтичі обрали відставного генерала Б. Колишко.
Корпус генерала Дверницького 2 квітня вступає до містечка Дружкополь. Не отримавши очікуваної підтримки від місцевої шляхти й зазнавши відчутної поразки під Боремлем, генерал вирішив пробитись на Поділля, де сподівався отримати підтримку. Але під тиском царської армії корпус був змушений перейти кордон з Австрійською імперією, де його інтернували [20].
Наприкінці квітня повстання розпочалося і на Київщині. Там виступала шляхта Тарашанського, Радомишльського, Махнівського, Липовецького та Уманського повітів. Останні виступи відбувалися до середини літа, але вони швидко були придушені. У вересні 1831 р. царські війська вступили до Варшави, повністю придушивши повстання, суверенна державність Царства Польського ліквідована, поляки що проживали на території Росії у тому числі Надніпрянській Україні зазнали жорстких репресій [21] .
Наступною вагомою подією національно визвольного руху стало створення «Кирило-Мефодіївського братства». Однією із найвизначніших у XIX ст. політичних підпільних організацій глибоко українського характеру було Кирило-Мефодіївське братство (товариство), яке розробило першу політичну програму для українства. Братство створила група молодих інтелектуалів — професор Київського університету Микола Костомаров, учитель з Полтави Василь Білозерський та службовець Микола Гулак. Воно отримало назву на честь відомих слов'янських братів-просвітителів, православних святих Кирила і Мефодія. Членами братства були також геніальний поет і художник Тарас Шевченко, письменник, педагог, видатний громадський діяч Пантелеймон Куліш, прихильник ідей Великої Французької революції Микола Савич, етнограф і фольклорист Панас Маркович. Провідна група товариства нараховувала 12 чоловік, а зв'язки з ним підтримували сотні людей. Окрасою його був геніальний Тарас Григорович Шевченко, син кріпосного селянина, недавно лише визволений з кріпацької неволі [8].
Надрукована у 1840 р. в Петербурзі перша збірка його поезій «Кобзар» мала величезний вплив на піднесення української національної свідомості. Соціальний склад братства відрізняється від складу масонських лож і політичних гуртків першої чверті століття, членами яких були здебільшого представники аристократичних кіл, тогочасна еліта суспільства. Ряди Кирило-Мефодіївського товариства поповнювали переважно діти бідних дворян, урядовців і навіть селян. Куліш походив з сім'ї вільних селян, Шевченко — з кріпаків, а Костомаров був позашлюбною дитиною російського поміщика та української кріпосної. Це були представники демократичної інтелігенції, яка вже утвердилася в керівництві культурницькими процесами в Україні і тепер розширювала свій вплив на політичну боротьбу українського народу [22].
Ідеологія Кирило-Мефодіївського братства є продовженням ідей українського національно-культурного відродження та поглядів діячів руху слов'янської солідарності і єдності. В ідейних позиціях братчиків відчувається вплив українського автономізму кінця XVIII — початку XIX ст.,
Серед основоположників якого були: Новгород-Сіверський патріотичний гурток і Полтавський патріотичний рух. Відчутним в діяльності товариства було також християнське спрямування, що не лише відобразилося в його назві.
Ідейне ядро якого утворювали М. Костомаров, М. Гулак, Т. Шевченко, П. Куліш, В. Білозерський, О. Маркевич. Своєрідним маніфестом Братства стала «Книга буття українського народу» М. Костомарова, в якій історію України автор розглядає у контексті світового історичного процесу, висловлює соціо-філософські міркування, наснажені ідеями всеслов'янського братства і відродження України. Головним своїм завданням братство вважало досягнення християнських ідеалів справедливості, свободи і рівності в поєднанні з національною незалежністю, свободою та демократією кожного слов’янського народу. У березні 1847 року царським урядом діяльність братства була викрита, а члени заарештовані, після цього активна діяльність була припинена.
Список використаної літератури
1. Історія України: Посібник / за загальною ред. Г. Д. Темка, Л. С. Тупчієнка. - К.: Вид. центр "Академія", 2002. - 480 с.
2. Історія України : підручник / В. М. Литвин. - Київ : Наукова думка, 2006. - 728 с.
3. Історія держави і права України: Конспект лекцій: У 2-х частинах / Укладач В.М.Власенко. – Суми: Вид-во СумДУ, 2008. – Ч.1. – 166 с.
4. Історія держави і права України : практикум: навчальний посібник для студ. юридич. спец. вузів / І. Я. Терлюк ; Нац. акад. внутр. справ України. - Київ : Атіка, 1999. - 192 с.
5. Субтельний О. Україна: історія / Орест Субтельний. – К.: Либідь, 1991. – 510 с.
6. Корнілов А.А. Курс історії Росії XIX століття / А.А. Корнілов. - М.: Вища. шк., 1993. - 446 с.
7. Лазарович М. В. Історія України [Текст] : навч. посібник / М. В. Лазарович. - К. : Знання, 2008. - 683 с.
8. Історія України : Навчальний посібник / Білоцерківський В. Я. - К.: Центр учбової літератури, 2007
9. Історія української мови: Фонетика / М. А. Жовтобрюх, В. М. Русанiвський, В. Г. Скляренко. – К.: Наук. думка, 1979. – 367 с.
10. Музиченко П. П. Історія держави і права України : Навч. посіб. / П. П. Музиченко. - К. : Знання, 1999. - 661 c.
11. Іванов В. М. Історія держави і права України - Ч.1 Навчальний посібник / К.: МАУП, 2002.- 264 c.
12. Турченко Ф. Українські козацькі полки 1812-1815 / Ф. Турченко // Українське козацтво: Мала енциклопедія/ Кер. авт. колект.Ф.Г. Турченко; Віднов. ред. С.Р. Лях. – Вид. 2-е, доп. і перероб. – Київ: Генеза; Запоріжжя:
Прем’єр, 2006. – С. 591-592.
13. Андрєєв, А.Р.Останній канцлер Російської імперії Олександр Михайлович Горчаков: Документальне життєпис / А.Р. Андрєєв. - Москва: Білий вовк: Крафт, 1999. - 247 с.
14. Танцюра В. І. Історія України : навчальний посібник / В. І. Танцюра, С. М. Куліш, О. О. Пересада. – Харків: ХНУ імені В. Н. Каразіна, 2014. – 639 с.
15. Д.І. Олейников. Історія Росії з 1801 по 1917 рік. Курс лекцій: посібник для вузів / Д. І. Олейников. - М.: Дрофа. - 414 с.
16. Рибалка І. К. Історія України. Ч. 2 : Від початку XІХ ст. до лютого 1917 р.– Харків: Основа, 1997. – 480 с.
17. Гуржій І. О., Компан О. С. Устим Кармалюк: Іст.-біогр. нарис. — К., 1960. — 79 с.
18. Юрій М. Ф. Історія України [Текст] : навч. посіб. / М. Ф. Юрій ; Київський держ. торговельно-економічний ун-т. - К. : КДТЕУ, 2000. - 216 с.
19. Котляр, М. Довідник з історії України [Текст] : довідник / М. Котляр, С. Кульчицький. - К. : Україна, 1996. - 464 с.
20. Історія України [Текст] : навч. посіб./ О. Д. Бойко. - 3-тє вид., доповн. - К. : Академвидав, 2008. - 687 с.
21. Історія України [Текст] / Н. Полонська-Василенко. - К. : Либідь.Т. 1 : До середини XVII століття. - 1992. - 640 с.
22. Салтовський О.І. Концепції української державності в історії вітчизняної політичної думки (від витоків до початку XX сторіччя). — К.: Вид. ПАРАПАН, 2002. — 396 с.
23. Теремко В.Г. Соціологія: Підручник / В.Г.Теремко. – К.- Видавничий центр «Академія», 2005. – 432 с.
Магістр