Зразок роботи
На берегах Тихого океану, у межах так званого Азіатсько-Тихоокеанського регіону (АТР), мешкає половина людства. Сьогодні це один з найпередовіших регіонів світу, й саме сюди поступово зміщується центр світового економічного розвитку. Тому цілком природно, що все більше держав прагнуть опанувати тут помітні позиції. Це яскраво демонструє приклад Китаю та Росії, які в останнє десятиліття помітно активізували свою діяльність в АТР. Але провідну роль тут завжди відігравали не ці країни, а США і Японія, завдяки яким цей регіон до кінця 60-х років оформився в цілісну систему міждержавних відносин. Саме вони роблять тихоокеанський басейн «озером XXI століття». Від характеру взаємин цих двох країн безпосередньо залежить майбутнє АТР, саме ці взаємини багато в чому визначають політику більшості держав, у тому числі - України й країн СНД, на далекосхідному напрямку. Крім того, чималий інтерес являє собою сам японсько-американський союз, як одне з найбільш стабільних і разом з тим оригінальних міждержавних політичних утворень, у якому залежний партнер поступово перетворюється в рівноправного в економічній області, але зберігає певний ступінь політичної залежності від лідера. Досвід становлення й розвитку японсько-американського союзу унікальний в історії міжнародних відносин і заслуговує найпильнішої уваги в контексті формування політичного курсу молодих держав СНД і Східної Європи в цілому. Тому японсько-американські відносини, безсумнівно, є актуальною темою для історичного дослідження...
За більш ніж піввікову історію японсько-американських відносин, на цю тему було написано величезну кількість робіт. Вітчизняна історіографія чітко розділилася на два періоди: радянський і пострадянський. Також чітко різниться й характер досліджень. Якщо радянські історики розглядали всі події з позицій комуністичної ідеології, жорсткої критики США і Японії, як лідерів «імперіалістичного табору», то пострадянські автори більш об'єктивно й виважено характеризують цей союз, даючи йому в цілому позитивні оцінки.
Перші радянські дослідження, які торкалися історії японсько-американських відносин після Другої світової війни, з'явилися ще в 60-ті рр. Серед них слід відзначити насамперед роботу історика Д. В. Петрова, що одним з перших у СРСР розкрив специфіку зовнішньої політики Японії, приділивши увагу японсько-американським стосункам [50]. Багато аспектів цих стосунків висвітлені ним з ідеологічних марксистських позицій, але за цією обов'язковою методологією проглядається прагнення автора неупереджено оцінювати історичні факти й виявляти сутнісні особливості японсько-американського союзу.
Заслуговує на увагу робота Л. Н. Кутакова «Зовнішня політика й дипломатія Японії» [40], у якій також зроблена спроба вийти за рамки традиційного радянського підходу й розкрити специфіку японської політики стосовно США. Дуже докладно описує розвиток японських сил самооборони в контексті відносин зі США. П. Пинаєв у своїй роботі «Еволюція військової політики Японії», що вийшла 1982 р. [51]
Виходили в радянський період і спеціальні роботи з досліджуваної теми. Дослідження Б. І. Бухарова й С.І. Вербицького були присвячені японсько-американському союзу 50-х років. Якщо перший автор акцентує увагу на договорі безпеки 1951 р. [23], то другий на Договорі про взаємне співробітництво й безпеку 1960 р. [25].
Слід відзначити й невелику роботу С.К. Ігнатущенко «Японія та США: конкуренти та партнери», в якій вперше в радянській історіографії, ще в 1961 р., було вказано на суперечливий характер японсько-американського союзу [31]. Проте в загальній оцінці цих відносин автор не виходив за межі традиційного радянського підходу.
Розвиток японсько-американських відносин в 60 - 80-х рр. докладно аналізується також в роботах В.Г. Лешке «Японсько-американський союз: підсумки трьох десятиліть» [43] і Н. Г. Федулової «Еволюція політики США в Азіатсько-тихоокеанському регіоні в 70 - 80 роки» [64]. При цьому автори прагнуть відійти від традиційної марксистської схеми й акцентувати увагу на конкретно-історичних питаннях. Робота Н.Г. Федулової, що вийшла в епоху перебудови, відрізняється глибоким проникненням у сутність проблем і використанням більшої кількості іноземної літератури.
Заслуговує на увагу також монографія М.Ю. Шевченко, присвячена японсько-американським відносинам у 80-і рр. Автор докладним чином аналізує економічну складову цих відносин, уважаючи, що саме вона визначає їхній загальний характер на сучасному етапі [69].
Еволюція японсько-американських відносин у контексті становлення й розвитку японської дипломатії висвітлена в роботі А. Н. Панова «Японська дипломатична служба» [48]. Особливий інтерес викликає також книга А.І. Уткіна «США - Японія: учора, сьогодні, завтра», у якій автор простежує історію японсько-американських відносин із самого їхнього зародження в XVIII в. і до сьогодення [63]. Головну увагу в роботі приділено стосункам останніх десятиліть, які описані переважно в контексті економічної конкуренції й розкривають американську позицію в цьому процесі, який раніше приділялося мало уваги.
Всі перераховані роботи радянських істориків написані в цілому на високому науковому рівні, відрізняються фундаментальністю й широтою історичного підходу, підвищеною увагою до економічної сторони проблеми. Однак традиційна радянська методологія не дає можливості глибоко розкрити особливості японсько-американських відносин, необумовлені безпосередніми економічними й політичними інтересами. Це помітно навіть у роботах епохи перебудови, де зникнення радянської риторики не супроводжується однак спробою знайти нові методологічні засади для аналізу взаємин двох найбільших країн капіталістичного світу.
Після розпаду Радянського Союзу тема японсько-американських відносин не втратила своєї актуальності, особливо для російських істориків, яких дуже цікавлять проблеми взаємин в АТР у зв'язку з бажанням Росії розширити свій вплив у цьому регіоні, яке стало помітним з кінця 90-х рр.
Найбільш значною роботою пострадянського періоду по темі, що цікавить нас, є дослідження В. Н. Буніна «Японсько-американський союз», присвячене ювілею союзу в 2001 р. [22]. Тут досить докладно, з нових деідеологізованих позицій розглянуті основні етапи становлення цього союзу, розкриті його особливості, простежена еволюція, позначені перспективи на майбутнє. Досить докладно описується становлення й розвиток японсько-американського союзу в роботі «СРСР - США - Японія в роки холодної війни» В.П. Сафронова, що вийшла 2003 р. [53] Однак тут найбільшу увагу приділено протистоянню цього союзу зі СРСР і відповідної координації політики США і Японії.
У пострадянський період вийшла у світ низка колективних монографій по Японії, у яких нерідко висвітлюється й тема японсько-американських відносин. Так, у збірці «Японія: піввіку відновлення», що вийшла 1995 р. [76], мітиться спеціальна робота М. Г. Носова «Піввіку японської зовнішньої політики», у якій автор показує специфіку японсько-американського союзу із самого його становлення, дивлячись на нього поглядом, не обтяженим ідеологічними рамками. Розвиток японських «сил самооборони» у нових, сучасних умовах і у зв'язку з відносинами зі США розкрито в статті М. Я. Корнілова «Збройні сили й військове виробництво в сучасній Японії», опублікованої в збірці «Японія: міфи й реальність» [75]. Погляди сучасних дослідників на соціально-економічні й психологічні взаємини японців і американців знайшли відбиття в збірках «Японія й сучасне суспільство» [72] і «Японія й сучасний світовий порядок» [73] та інших [16; 71; 74].
В останні десятиліття чимало робіт з нашої тематики публікується у всесвітній мережі Інтернет. Сучасні проблеми японсько-американських відносин періодично висвітлюються на спеціальних сайтах, таких як www.japantoday.ru. Тут розміщуються статті як російських, так і іноземних авторів, які розкривають особливості стосунків США та Японії з сучасної точки зору [21; 32; 34; 45; 47; 54; 55; 62; 66; 67]. Загальним проблемам міжнародних відносин у межах АТР присвячений спеціальний сайт www.asiapacific.narod.ru. [17; 19] Нерідко на ньому висвітлюються й різні питання американсько-японських відносин в історичному контексті.
Особливе значення мають роботи одного із провідних сучасних дослідників АТР і Японії – О. Аріна, розміщені на його персональному сайті www.arin.ru. [17-19]. Оригінальний глибокий погляд цього аналітика на сучасні відносини в рамках АТР і зовнішню політику Японії робить його роботи цінним внеском у дослідженні проблеми, що цікавить нас.
У цілому, роботи пострадянського періоду демонструють більш глибокий і ґрунтовний підхід до проблеми японсько-американських відносин, аніж дослідження радянської епохи. Відмова від марксистської парадигми сприяла поширенню більш тверезого погляду на багато політичних питань, виявленню глибинних основ міжнародних відносин в АТР. Сучасні дослідники велику увагу приділяють соціально-психологічним і культурним факторам, що впливають на взаємини Японії й США. Так, деякі особливості японсько-американських відносин, на думку цих учених, можна пояснити специфікою японського менталітету, наявністю в японців такого поняття як «амае», що в умовному перекладі означає «доброзичливе ставлення до духу залежності», «бажання бути улюбленим». Не залишається без уваги і японська прихильність до традиції, що поширюється й на міжнародні відносини. Це проявляється, наприклад, у застосуванні принципу «хінгі», який передбачає колективне прийняття рішень по важливих питаннях з метою уникнути протиріч. Контраст між традиційністю й обережністю японської зовнішньої політики, з одного боку, і американським політичним прагматизмом, з іншого, на думку багатьох учених, є проблемою в процесі досягнення взаєморозуміння між двома країнами протягом всієї їхньої історії. У сучасних роботах відзначаються й розходження в економічній системі США і Японії, в організації виробництва й в «правилах гри» в сфері комерційної діяльності. Ці розходження також є обмежуючим чинником в галузі економічного партнерства між двома країнами.
Разом з тим, деяким сучасним російським роботам з японсько-американських відносин властиві й певні недоліки. Насамперед, це прагнення принизити роль США в АТР, довести неспроможність їхніх претензій на лідерство, обумовлені політичним курсом сучасної Росії. Негативно позначається на деяких висновках і досить агресивна позиція Росії в питанні про спірні з Японією території. Однак ці недоліки не знижують загального високого рівня сучасних робіт.
Що стосується України, то в нас дотепер не виходило досліджень з історії японсько-американських відносин, і дана робота деякою мірою має заповнити цю прогалину у вітчизняній історіографії...
1.2. Проблеми японсько-американських відносин у 50-х рр. Договір безпеки 1960 р. й остаточне формування союзу.
Після підписання Сан-Франциського договору і японсько-американського договору безпеки відносини між Японією й Сполученими Штатами вступили в нову фазу.
За станом на 1 травня 1952 р. війська США в Японії нараховували 207 736 чол., які займали 2824 об'єкта. Поява 1952 р. адміністративної угоди значно скорочувала військовий контингент і бази на території Японії. Після реалізації частини угоди до 1955 р. на японських островах залишалося 143 555 американських військовослужбовців, а ще через 5 років 241 об'єкт і 56 246 солдатів США [22, с. 9].
Необхідно відзначити, що крім офіційних домовленостей зі США зниженню чисельності американських військ сприяло завершення війни в Кореї.
Варто доповнити, що перебування в Японії американських військ і баз на початку 50-х років і участь їх у корейській війні принесло Токіо чимало дивідендів. Токіо служив важливим арсеналом матеріально-технічного забезпечення збройних сил США. Поставки для американської армії техніки й спорядження, зроблені на основі так званих «спецзамовлень» (токудзю), не тільки сприяли форсованому розвитку японської промисловості, але й забезпечували її солідними фінансовими уливаннями, сума яких виразилася в 1952 р. в 824,166 млн., а в 1953 р. -809,479 млн. доларів США [22, с. 10].
Однак, ні скорочення американських військ на території Японії, ні надходження величезних сум від «спецзамовлень» не влаштовували японські правлячі кола, що вбачали у договорі 1951 р. ущербність і нерівноправність. Дійсно, у японсько-американському союзі Японії відводилося підпорядковане місце. Відповідно до «договору безпеки» американські війська на японській території могли бути використані Вашингтоном для забезпечення агресивних дій у всій зоні Далекого Сходу, а крім того, для придушення на прохання японського уряду можливого виступу народу. Таким чином, договірні зобов'язання створювали реальну погрозу втягування Японії всупереч її національним інтересам у збройні конфлікти, що розв'язуються США, а Вашингтон одержував юридичне обґрунтування для втручання у внутрішні справи Японії [51, с. 12].
Деякі дослідники не згодні з даною позицією. Зокрема, В. Н. Бунін [22, с.11], вказує на те, що немає конкретних фактів втягування Японії у збройні конфлікти. Із цим можна не погодитися, наприклад, під час Корейської війни японські війська в боях не брали участь, однак величезний контингент американських військ перебував на японських островах, Токіо виконував матеріально-технічне забезпечення цих військ.
Також В. Н. Бунін затверджує, що не було фактів внутрішнього придушення народу силами військ США. Але певних утисків від американців японське населення все ж таки зазнавало. Японська громадськість уважала, що договір забезпечував безконтрольність дій для американських військ, які під личиною гарантії безпеки, незважаючи на надану Японії незалежність, продовжували почувати себе на її території як окупаційна армія, ущемляючи її самостійність, що природно викликало протести японців. Досить сказати, що після підписання договору в 1951 р. у країні, не вважаючи островів Рюкю, американські бази займали 135 263 тис. га найбільш зручних японських земель. Перебування в країні багатотисячної армії США торкалося всіх сторін життя японського народу, багато американських військовослужбовців поводилися тут як безпардонні хазяї [22, с. 12]...
До 1965 року Сполучені Штати мали стійке позитивне сальдо у своїй торгівлі з Японією, і японські виробники намагалися домогтися зменшення дефіциту в торгівлі зі США. Із середини 60-х років країни помінялися ролями - тепер Сполучені Штати безупинно жадають від Японії зниження тарифів на американські товари й скорочення гігантського дефіциту своєї торгівлі з Японією [29, с. 168].
З 1966-1967 р. до 1971-1972 р. дефіцит США в торгівлі з Японією збільшувався в середньому з 0,5 млрд. дол. до більш ніж 3,5 млрд. дол. у рік. 1976-78 р. він піднявся в середньому до 8 млрд. дол. а 1978 р. уже досяг 12 млрд. дол. [63,с. 171].
Перша відкрита спроба протидіяти ввозу японської продукції, спочатку текстильної, була зроблена ще в другій половині 50-х років президентом Д. Ейзенхауером, що зажадав від японців «добровільних обмежень» на експорт тканини. Дж. Кеннеді, опинившись у Білому домі, твердо обіцяв допомогти текстильній галузі, що фактично гинула через неспроможність конкуренції з японською продукцією. Адже за 50-е роки в цій галузі в США втратили роботу більше 300 тис. американців. Р. Ніксон пішов далі. У 1971 р., щоб заручатися підтримкою виборців з текстильного Півдня, під загрозою введення імпортних обмежень на всі японські товари, він змусив японців взяти на себе «добровільні» обмеження на експорт текстильних товарів у США. За двосторонньою згодою було вирішено обмежити загальний експорт текстилю [63, c. 187].
Заповзятливі японці ринулися в залишену відкритою лазівку: угода не охоплювала штучного волокна й вовни. Але конкуренція в текстильній промисловості була лише початком. За нею відбулося майже повне витиснення з американського внутрішнього ринку американської побутової електроніки й оптики. У середині 70-х років у сфері побутової електроніки справи склалися таким чином, що американці фактично припинили опір японському наступу. Останній великий американський виробник кольорових телевізорів «Моторола» був куплений японської «Мацусітою». Власне американська частка кольорових телевізорів упала до початку 70-х років до рівня менш 1/3 загального числа проданих у США.
Але про погрозу національному престижу й навіть суверенітету американці заговорили лише тоді, коли почали терпіти поразки детройтські автомобілебудівні фірми. Довгий час американські автовиробники були лідерами в усьому світі й цілком контролювали американський ринок. Однак заповзятливі японці й у цьому склали величезну конкуренцію. З 1970 до 1980 р. частка Японії на американському ринку автомобілів збільшилася з 9.5% до 21.3%. В 1979 р. число проданих у США за рік японських автомобілів перевищило мільйон одиниць. Тепер уже японський імпорт був нестримний: півтора мільйона на початку 80-х років, рух до двох мільйонів. Лише розпачливий опір Вашингтона змусив японців «добровільно» обмежити себе квотою в 1,6 мільйонів автомобілів, проданих на американському ринку [63, с.171]...
Магістр