Зразок роботи
1.1. Аналіз історичного розвитку інституту необхідної оборони.
Інститут необхідної оборони – один з найдавніших інститутів кримінального права. Його давнина обумовлена тим, що право на захист життя та здоров’я є невід’ємною частиною невідчужуваного права на життя, яке є первинним і основним в нашому існуванні. Про такий зв’язок свідчить природна, поведінка людини в стресовій ситуації, яка загрожує життю. Людина, відчуваючи страх та біль, інстинктивно намагається уникнути небезпечної обстановки або протидіяти їй. Для досягнення цієї мети наш організм використовує такий інструмент як адреналін, який протягом короткого проміжку часу адаптує людину до екстремальної ситуації: стимулюється діяльність ЦНС; спостерігається збільшення сили; збільшується частота серцебиття; піднімається межа больового порогу та інше. Ми можем спостерігати, що право на захист життя та здоров’я обумовлене природою, а законодавство лише визнає його та санкціонує.
Згадки про право на необхідну оборону можна спостерігати в релігійних текстах. Зокрема в Новому Завіті зазначено: «…всі, хто візьме меча, від меча і загинуть.» [21, с.1116]. Зазначена цитата фактично в загальних рисах відображає зміст правомірного нанесення шкоди, її співрозмірність. Коран також дає певні визначення вимушеному насильству, але у відповідному релігійному контексті: «Боріться на шляху Аллаха з тими, хто бореться проти вас, але не переступайте межі дозволеного. Воістину, Аллах не любить злочинців.»[22, с. 47]; «Якщо вони схиляються до миру, ти теж звертайся до миру і сподівайся на Аллаха. Воістину, Він - чує, знає.» [22, с. 159]. Старий Завіт визначає: «перелом за перелом, око за око, зуб за зуб; як він зробив пошкодження на тілі людини, так і йому має зробити.»[21, с.130]. Зазначена цитата є найбільш яскравим та поширеним прикладом принципу таліону, який за своєю сутністю вимагає у разі нанесення якоїсь шкоди особою відплатити їй тим самим. Саме принцип таліону є одним із мірил справедливості давніх часів. Один із найдавніших законодавчих кодексів – Звід законів Хаммурапі втілює цей принцип у деяких своїх положеннях. Зокрема ст. 196 цього кодексу проголошує: «Якщо людина пошкодить око іншій людині, то треба пошкодити її око», а ст.197 визначає: «Якщо вона зламає кістку людині, то треба зламати її кістку» [19]. Проаналізувавши визначені положення, можна зробити висновок, що вже на такому ранньому етапі розвитку суспільства була законодавчо закріплена така ознака сучасного поняття необхідної оборони, як співрозмірність шкоди.
Закони Ману також включають в себе деякі положення, які регулюють необхідну оборону. Зокрема, ст. 350 визначає: «Кожен може без коливання вбити нападника зі злочинною метою, тобто, вбивцю, будь-то вчитель, дитя, старий, сильний чи брахмана обізнаного у Ведах.». Ст. 351 містить також суттєве положення: «Вбивство убивці – відкрите чи таємне – ніколи не являється для вбивці убивці гріхом; в цьому випадку лють нападає на лють» [20, с. 324]. Слід зазначити, що «таємне» в контексті цього речення означає – вчинене за допомогою чар. Тобто, фактично, закони Ману дозволяли позбавити людину життя за діяння, яке хоча формально і містить ознаки злочину, але через малозначність не становить суспільної небезпеки.
«Закони XII таблиць» визначають: « Якщо той, хто здійснив крадіжку вбитий вночі на місці, то нехай вбивство вважається правомірним»; «Вдень… якщо чинить опір зі зброєю в руках, скликай народ» [23].
Говорячи про історичні документи, необхідно згадати «Руську правду», джерело законодавства, яке діяло за часів Київської Русі. У ст. ст. 26, 27 зазначалося: «Аже кто кого ударит батогом, любо чашею, любо рогом, любо тылеснию, то 12 гривен. Не терпля ли против тому, ударит мечемъ, то вины ему в томъ нетутъ» [26, c. 541].
В середні віки цей інститут зазнав певної трансформації. Він був більш деталізований, про що свідчить такий збірник законів як «Кароліна» 1532 року. Він дає доволі широке визначення необхідній обороні. Саме в ст. 140 цього зводу законів визначається поняття необхідної оборони і визначає умови її правомірності [24].
Соборне укладення царя Олексія Михайловича в розділі Х ст. 105 та ст.200 визначають своїми положенням право на необхідну оборону [17]. Військовий артикул 1715 року Петра І теж містить положення, які відображать зміст необхідної оборони [25]. Були також і інші документи, які на законодавчому рівні в тій чи іншій мірі закріплювали право на необхідну оборону, зокрема це: «Маніфест про поєдинки» 1787 року; «Укладення про кримінальні та виховні покарання» 1845 року; «Кримінальне укладення» 1903 року. За часів радянської влади необхідна оборона була закріплена спершу в «Керівних початках кримінального прав» 1919 року, а потім сформульована у Кримінальному кодексі РСФРР 1922 року. [18, с. 3]. Фактично це ж саме визначення дублюється в наступних редакціях закону і не зазнає кардинальних змін.
Підводячи підсумок, можна зробити висновок, що право на необхідну оборону визнавалось суспільством і закріплювалось державою ще з ранніх часів.
1.2. Особливості інституту необхідної оборони в зарубіжних країнах.
Як було зазначено в попередньому підрозділі, необхідна оборона це законодавчо закріплене природне право людини, яке полягає у можливості захищати своє життя та здоров’я, та життя і здоров’я інших осіб від протиправних посягань. Сьогодні в світі немає жодної держави, яка б не визнавала природного права людини на необхідну оборону.
Кримінальний кодекс Франції 1992 року в ч. 1, ст. 122-5 [6, с. 81] дає загальне визначення необхідній обороні, яке за своїм змістом тотожне вітчизняній дефініції. До того ж у вказаній статті, в частині другій, окремо приділяється увага заходам оборони, що спрямовані на припинення посягання стосовно власності. Загалом, положення КК Франції, що дає визначення необхідній обороні, встановлює межі та умови її правомірності є більш абстрактнішим ніж вітчизняне тлумачення цього ж права. Основним недоліком цієї норми є те, що вона прямо не вказує на ситуації в яких знімаються будь-які межі на засоби необхідної оборони, а лише визначається, що: « вчи¬нен¬ня дій осо¬бою, що підда¬ла¬ся не¬обґрун¬то¬ва¬но¬му по¬ся¬ган¬ню у відно¬шенні се¬бе або інших осіб, які вик¬ли¬кані не¬обхідністю правомірно¬го за¬хи¬с¬ту се¬бе чи інших осіб, за ви¬клю¬чен¬ням випадків яв¬ної невідповідності між ви¬ко¬ри¬с¬та¬ни¬ми за¬со¬ба¬ми за¬хи¬с¬ту і тяжкістю по¬ся¬ган¬ня.» Таке законодавче закріплення права на необхідну оборону породжує певні проблеми. Зокрема, тлумачення «випадків яв¬ної невідповідності між ви¬ко¬ри-с¬та¬ни¬ми за¬со¬ба¬ми за¬хи¬с¬ту і тяжкістю по¬ся¬ган¬ня» є загальним, і тому породжує багато місця для вільної інтерпретації. В той час, як вітчизняний КК дає вичерпний перелік ситуацій, які звільняють від будь-яких меж необхідної оборони.
Основним джерелом кримінального права Японії є КК 1907 року. В ч. 1, ст.36 зазначено, що діяння, котре необхідне для того, щоб захистити себе чи іншу особу від безпосередньої загрози неправомірного заподіяння шкоди чийомусь праву, не є караним. Ч.2 цієї статті визначає, що за перевищення меж необхідної оборони, покарання може бути пом’якшено або взагалі не призначатиметься [7, с. 50]. Зазначена стаття не дає розгорнутого тлумачення співрозмірності шкоди та допустимих меж необхідної оборони. Це в свою чергу дає широкі можливості суду при розгляді справ про необхідну оборону. Дуже цікаво те, що згадка про пом’якшення покарання зустрічається КК Японії скрізь і всюди, включаючи статтю про необхідну оборону, але сам КК не дає навіть приблизного переліку обставин, що пом’якшують діяння.
В ст. 20 КК Китайської Народної Республіки зазначається, що діяння, вчинене в стані необхідної оборони для захисту держави, суспільних інтересів, власності того, хто обороняється або інших осіб та їх прав від незаконного посягання, якщо при цьому особі, яка здійснювала посягання була нанесена шкода, яка не перевищує допустиму норму захисту, не тягне кримінальної відповідальності [8, с. 22-23]. Особливістю цієї частини статті є перелік об'єктів на які здійснюється посягання та порядок їх розташування. Якщо вітчизняний кодекс в центр уваги ставить інтереси та права окремої особи, то КК КНР визначає в першу чергу інтереси держави, суспільства та власність. Такий підхід до визначення ієрархії цінностей свідчить про відбиток соціалізму, який панує в КНР.
Ч. 2 вказаної статті визначає, що за перевищення меж необхідної оборони та нанесенні суттєвої шкоди, особа несе кримінальну відповідальність, але з урахуванням обставин, суд може призначити більш м’яке покарання чи звільнити від нього.
Ч. 3 вказаної статті встановлює, що допускається заподіяння смерті особі або каліцтва, якщо шкода наноситься в момент масової бійки, убивства, пограбування, зґвалтування, викрадення, а також в інших випадках, коли особі загрожує серйозна небезпека від насильницьких злочинів, але при цьому не було перевищено меж необхідної оборони.
Суттєвими недоліками вказаної статті є: відсутність тлумачення «меж необхідної оборони», «суттєвої шкоди»; відсутнє розмежування між умисним та необережним нанесенням шкоди; а також незрозуміло в яких випадках можливе пом’якшення покарання, а в яких звільнення від нього. Загалом, поняття необхідної оборони в КК КНР є також не точним, а більшість ознак є оціночними.
Федеративне кримінальне законодавство США питання, пов’язані з обставинами, що виключають злочинність діяння, безпосередньо не регулює, вони знайшли свою відповідь в Зразковому кримінальному кодексі США 1962 року і в КК п’ятдесяти штатів. Враховуючи складний адміністративно-територіальний устрій США, якому відповідає така ж складність законодавства, було вирішено взяти для аналізу лише КК штату Техас.
КК штату Техас визначає необхідну оборону в ст. 9.31 та називає її самозахистом. Вказана стаття визначає, що особа підлягає виправданню за застосування сили по відношенню до іншої особи, у випадках та в межах, які необхідні в такій ситуації для свого захисту від застосування чи замаху на застосування такою особою незаконного насилля. Ч. 2 вказаної статті визначає вичерпний перелік ситуацій в межах яких не дозволяється застосовувати насильство по відношенню до іншої особи [9, с.101-103].
Вказаний нормативно-правовий акт дає визначення поняттю «застосування смертельної сили», тобто визначає умови правомірності заподіяння смерті людині. Цікавим є положення ст. 9.32, пункт а-2 [9, с.104], яке дозволяє застосувати смертельну силу, тобто заподіяти смерть людині в ситуації, коли особа, яка захищається усвідомлює, що якби вона була на місці нападника, то не відступила б від умислу. Загалом КК штату Техас дуже детально описує право на необхідну оборону. Вказаному НПА притаманна риса вичерпності, тобто кожне положення містить вичерпний перелік типів поведінки в тих чи інших умовах. КК штату Техас навіть окремо виділяє застосування смертельної сили для: особистості, третіх осіб, власності.
Певні особливості містить також КК Швейцарії. Ч.2 ст. 35 передбачає, що у разі перевищення меж необхідної оборони, суддя на власний розсуд визначає пом’якшувати покарання чині, а у разі, якщо особа, яка оборонялась перевищує межі необхідної оборони внаслідок пробачливого хвилювання чи замішанні, яке викликане посяганням, то вона не карається[10, c. 84-85].
На основі аналізу та порівняння вітчизняного кримінального законодавства з зарубіжним законодавством деяких країн, можна зробити висновок, що норми, які регулюють необхідну оборону в кримінальному законодавстві обраних країн за своїм змістом є далекими від ідеалу. Вони містять прогалини, неточності, оціночні поняття, які створюють безліч питань без надання належної відповіді. Особливої уваги заслуговує КК штату Техас, точніше норми, що регламентують необхідну оборону. Вони за своїм змістом являються найбільш вичерпними і зрозумілими.
Магістр