Система конституційних прав і свобод людини і громадянина (ID:218448)

ВСТУП Актуальність теми. Як відомо, зміст конституційно-правового статусу людини становлять її основоположні права і свободи. У взаємозв’язку з інститутом громадянства, який за своєю сутністю є також невід’ємним правом людини, конституційні права та свободи людини виражають сутність і зміст усталеного правового зв’язку людини з державою та громадянським суспільством. Адже, з одного боку, "утвердження та забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави" (ст. З Конституції), а з іншого – кожна людина "має обов’язки перед суспільством" (ст. 23 Конституції). Процеси демократизації українського суспільства і держави та становлення України як правової, соціальної держави потребують удосконалення існуючих і створення нових механізмів, спрямованих на реалізацію прогресивних ідей у сфері забезпечення прав і свобод людини і громадянина, встановлення конструктивних, дієвих відносин громадян з органами влади. У XXI ст. у новітніх конституціях, до яких належить і чинна Конституція України від 28 червня 1996 року, поряд із розширенням системи громадянських, політичних, економічних, культурних (духовних) прав і свобод закріплюються нові види прав і свобод інформаційні й екологічні. При цьому нині значна увага приділяється не лише розширенню прав і свобод людини, а й їх реальному змістовному наповненню та удосконаленню механізмів реалізації, гарантування та захисту основоположних прав і свобод людини і громадянина. Конституційні права та свободи людини та громадянина, їх утвердження та гарантування залишаються традиційним предметом конституційно-правових досліджень (Ю.Г. Барабані, О.В. Батанов, С.П. Головатий, В.П. Колісник, А.М. Колодій, О.В. Пушкіна, В.О. Серьогін, О.В. Скрипнюк, В.М. Шаповал, Ю.С. Шемшученко тощо). Віддаючи належне проведеним дослідженням і беззаперечному внеску названих авторів у розробку даного напряму у галузі конституційного права, необідно відзначити відсутність комплексних робіт, присвячених сфері захисту прав і свобод людини та громадянина, що і зумовлює актуальність даної курсової роботи. Мета та завдання дослідження. Мета курсової роботи полягає у дослідженні теоретичних положень історичних та сучасних концепцій становлення та розвитку системи конституційних прав і свобод людини та громадянина як об’єкта конституційно-правового регулювання, критеріїв їх класифікації. Відповідно до мети сформульовані завдання роботи, а саме: • визначити поняття конституційних прав і свобод людини і громадянина, • з’ясувати відмінність між ними, їх юридичну природу, • розкрити зміст конституційних прав і свобод, • здійснити класифікацію основних прав і свобод за різними ознаками, • дослідити механізм та гарантії реалізації основних прав і свобод громадян, • виявити основні тенденції сучасного розвитку прав людини в Україні та їх конституційноправове регулювання. Об’єктом дослідження є суспільні відносини, пов’язані із закріпленням, реалізацією та захистом прав і свобод людини та громадянина. Предметом дослідження є права і свободи людини як об’єкт конституційно-правового регулювання. Методи дослідження. У ході дослідження використано загальнонаукові й спеціальні методи: діалектичний – для вивчення теорії та практики проблем конституційного закріплення прав і свобод людини та громадянина; порівняльно-правовий метод дав можливість проаналізувати практику конституційного закріплення прав і свобод людини в Україні та зарубіжних країнах; історичний метод застосований для визначення аспектів становлення та розвитку ідеї прав і свобод людини; системно-структурний аналіз проведений з метою розкриття інституту прав і свобод; формально-логічний метод застосовувався при визначенні правових категорій "права людини", "інститут прав і свобод людини", "класифікація конституційних прав і свобод людини". Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що курсова робота є комплексним науковим дослідженням системи прав і свобод людини та громадянина як об’єкта конституційно-правового регулювання. Практичне значення одержаних результатів полягає у тому, що сформовані й аргументовані у курсовій роботі теоретичні положення, висновки, пропозиції та рекомендації мають прикладний характер і використовуються за різними напрямками діяльності у правотворчій, правозастосовній діяльності та навчальному процесі, зокрема при підготовці розділів підручників та навчальних посібників із таких дисциплін, як: конституційне право, теорія держави і права, публічне право тощо. РОЗДІЛ 1 ПОНЯТТЯ ОСНОВНИХ ПРАВ І СВОБОД ЛЮДИНИ І ГРОМАДЯНИНА До суті прав і свобод людини та їх розподілу в суспільстві слід підходити з історичних позицій. Сучасний перелік прав людини – результат довгого становлення, зафіксований у багатьох міжнародноправових актах і конституціях правових держав. Сучасні еталони і стандарти у сфері прав людини, перш ніж стати нормою демократичного суспільства, пройшли розвиток у кілька століть. У різні історичні епохи поняття, зміст та обсяг прав і свобод людини змінювалися і були неоднаковими. Вони формувалися у процесі людської діяльності, яка визначалася різноманітністю вчинків, потреб, форм відносин, неминучістю зіткнень і протиборств інтересів. Саме тому права людини спочатку мали морально-етичне, духовно-культурне та релігійне наповнення. З огляду на все це, виникає потреба узагальнення історичного розвитку прав людини, виокремлення найосновніших етапів та найбільш характерних для кожного з них ознак, що і є метою статті. Отже, витоки явища, яке згодом стали називати правами людини, беруть свій початок із найдавніших часів людської історії. Ідеї про цінність і недоторканість людського життя, про рівність людей перед вищими силами містяться ще у стародавніх міфах і віруваннях [1, с. 17–22]. Згодом, в античні часи, подібні погляди набули значного поширення у Стародавній Греції та Стародавньому Римі. Зокрема у Греції вони стали закономірним наслідком полісної форми демократії і були пов’язані переважно з поняттям громадянства, яке передбачало рівність усіх членів полісу в користуванні правами і свободами, насамперед політичними. Ці погляди сформувалися у загальному руслі міфологічних уявлень про те, що поліс (місто, держава) і його закони мають божественне походження і спираються на божественну справедливість. Згідно з цими уявленнями, право взагалі і права окремих людей – членів полісу, беруть початок не в силі, а в божественному порядку справедливості. Під природними правами розумілося щось незалежне від людини, раз і назавжди дане – норма загального розуму. Відомий давньогрецький філософ-матеріаліст Демокріт (бл. V–ІV ст. до н.е.) вважав закон і державу штучними, побічними і обумовленими якимись природними началами. За Демокрітом, все, що відповідає природі, існує "по правді", а те, що не відповідає, – несправедливе. Саме з цих позицій філософ трактував права і свободи громадян [2, с. 34]. Ідею природно-правової рівності та волі всіх людей відстоював і філософ Алкід. Саме йому приписують відомий вислів: "Бог створив усіх вільними, а природа нікого не створила рабом" [3, с. 14]. Для Сократа (469–399 рр. до н.е.) свобода – прекрасне і величне надбання як для людини, так і для держави, яке можливе лише за умови дотримування всіма розумних і справедливих законів. А кожній людині властива індивідуальна свобода і автономія особистості [4, с. 41–42]. Ідеї Сократа про свободи і права людини були розвинені його учнем Платоном (427–347 рр. до н.е.). Він розробив проект ідеальної держави, в якій відсутня приватна власність і поділ людей на вільних і рабів. Саме Платон визнає рівноправність чоловіка і жінки, хоча до числа вищих правителів у його ідеальній державі жінки не входять [5, с. 12–13]. Ідеї про права і свободи одержали розвиток і в Стародавньому Римі. Тут духовні свободи і рівність всіх людей відстоювали Марк Тулій Цицерон (106–43 рр. до н.е), Лукрецій Кар (99–55 рр. до н.е), Анней Сенека (4–65 рр. н.е.), Епіктет (бл. 50–138 рр. н.е.), Марк Аврелій (121–180 рр. н.е) та ін. Зокрема Сенека, виходячи з природного права як загальнообов’язкового і рівного для всіх світового закону, послідовно відстоював ідею духовної свободи і рівності всіх людей [6, с. 32]. Епіктет, критикуючи рабство як аморальне і хибне явище, що суперечить природному праву, послідовно відстоював принцип – "чого не бажаєш собі, не бажай і іншим" [7, с. 61–62]. Марк Аврелій вважав, що в державі повинні бути єдині для всіх закони, поважатися свобода підданих, а управління здійснюватися на засадах рівності та рівноправності всіх громадян [8, с.173]. Суттєвий внесок у розвиток юридичних уявлень про права і свободи людини був зроблений римськими юристами – Гаєм, Модестином, Папініаном, Ульпіаном (ІІ–ІІІ ст.) та ін. Особливе значення в цьому відношенні мали розроблені ними положення про: суб’єкт пра ва, правовий статус людей та, випливаючи з природного права їх свободи, характер взаємовідносин між індивідом і державою, співвідношення між правами особи і її юридичними обов’язками тощо. Ця конкретизація змісту і значення прав і свобод людини стала важливою віхою у науковому усвідомленні правосуб’єктності індивіда і заклала необхідні теоретичні засади для подальшого розвитку юридичних положень про природні права і свободи людини [8, с. 105–107]. Таким чином, вчення про права і свободи як природний стан людини розроблялися ще філософами стародавнього світу, але конституційно-правові теорії прав і свобод почали розвиватися з XVII–XVIII cт. Виокремлюють три основні етапи їх становлення. Перший був обумовлений перемогою антифеодальних революцій XVII–XVIII ст. (1688 р. – в Англії, 1789 р. – у Франції) і становленням демократичної держави, яка відмовилася від абсолютизму і проголосила свободу особистості. На цьому етапі конституції та інші правові акти закріпили недоторканість особи, свободу слова, право обирати і бути обраним та ін. Концепція прав і свобод була розроблена у працях великих філософів Джона Локка (Велика Британія), Томаса Джефферсона і Томаса Пейна (США), Вольтера, Дені Дідро, Жака Руссо (Франція) тощо [9, с. 90–91]. Основоположником лібералізму справедливо вважають англійського політичного діяча та філософа Дж. Локка, тому що він одним з перших заговорив про примат прав людини і громадянина, назвавши державу його слугою. Він вважав, що під час укладання суспільного договору зберігаються всі природні права людини, під якими він розумів право на життя, свободу та приватну власність, а межі влади держави окреслені тими самими правами громадян, для охорони яких її і створено. Пізніше ці ідеї, доповнені вченням Ш. Монтеск’є про громадянські права, сприйняли в Новому Світі, де Т. Джефферсон оголосив їх самоочевидними (замінивши, щоправда, право власності на прагнення до щастя). Декларація прав людини і громадянина 1789 р. проголосила, що свобода, власність, безпека та опір насильству – природні, невідчужувані та священні [10, с. 84]. Ці ідеї – основоположні засади західної ліберальної концепції прав людини. Дещо пізніше, у другій половині XVIII ст., погляди французького просвітника Ж.-Ж. Руссо поклали початок другому підходу щодо проблеми співіснування державної влади, громадянського суспільства і прав людини. Його розуміння проблеми можна визначити як народницьке (авторитарне) або колективістське, що потім підхопили і розвинули в умовах нових історичних реалій марксисти та соціал-демократи. Людина згідно з Ж.-Ж. Руссо завжди перебуває у природному стані добра. Внаслідок обману сильних і заможних люди укладають суспільний договір, що стає можливим через перекручення людської природи після виникнення власності. Створене у такий спосіб суспільство протиприродне, але його можна облаштувати на справедливих началах. Для цього воно повинно стати єдиним цілим і отримати усі права, притаманні людині в природному стані. Окрім того, остання може насолоджуватися своїми правами лише як частина цілого. У такій ситуації індивідуальні права набували юридичного характеру, оскільки вони забезпечувалися взаємною згодою та сукупною силою всіх громадян. Свобода та рівність учасників договору забезпечували об’єднання народу в єдине ціле (колективну особистість), інтереси якої не могли суперечити інтересам окремих осіб. Звідси цілком закономірно випливав висновок про можливість цілого (суспільства) диктувати свою волю окремим своїм складовим – індивідам [11, с. 42–45]. Учення просвітників Дж. Локка і Ш. Монтеск’є про поділ влади та забезпечення прав і свобод громадян поряд з ідеями, відображеними в нормативних документах у період становлення буржуазного ладу в Англії, пізніше розвинуто в Новому Світі в ході боротьби північноамериканських колоній проти своєї метрополії. Так, у Декларації незалежності США 1776 р. заявлено: "Ми вважаємо самоочевидними ті істини, що всі люди створені рівними і наділені Творцем визначеними невідчужуваними правами, що до них відносяться життя, свобода, прагнення до щастя, що для забезпечення цих прав серед людей утворюються держави, що черпають свої розумні повноваження у згоді керованих" [12, c. 9]. Вже від початку виникнення концепція прав людини у юридичному сенсі забезпечувала недоторканність сфери індивідуальної свободи та створювала своєрідний феномен, який інший відомий англійський філософ С. Мілль назвав "персональним суверенітетом". Це означає, що людина є сувереном над собою, над своїми вчинками та діями у цій сфері та забезпечується існуванням юридичних гарантій реалізації прав людини. Концепція прав людини та персонального суверенітету мала, безумовно, політичне забарвлення та виникла в Англії всупереч офіційній доктрині суверенітету Корони та командній теорії у праві (згідно з якою індивіди є тільки пасивними об’єктами державної влади, засобами для досягнення державних цілей). Хоча в Англії завжди існувала сфера імунітету особи, в яку ніколи не втручалася світська влада навіть шляхом правотворення, що дало Т. Гоббсу підставу у своїх "Діалогах про загальне право" стверджувати: "Моє право – це свобода, яку залишає мені закон". Ця фраза передає суть типу правового регулювання "все, що не заборонено законом, – дозволено" [13, с. 49], тоді як державним органам дозволено робити лише те, що безпосередньо визначено законом. Тому сферою свободи для приватних осіб є "простір для дій", не заборонених законом. Саме такий підхід щодо трактування свободи відзначається ще у пам’ятці права Давнього Риму – Інституціях Юстиніана, в якій під свободою розуміли "природну можливість робити те, що до вподоби, якщо цьому не перешкоджає будь-яка сила або будь-яке право" [14, с. 21]. Власне на існування природної свободи звертає увагу видатний науковець та історик права У. Блекстоун у своїх Коментарях законів Англії: "Абсолютні права людини, яка вважається вільною, асоціюються з можливістю відрізняти добре від поганого та з волею обирати ті засоби, яких вона найбільше прагне, звичайно виступають як природна свобода людства" [15, с. 125]. "Ці права походять із резервуару природної свободи, до якої належить те, що не може бути принесено у жертву публічним інтересам законами суспільства; або ті громадянські привілеї, які суспільство ставить як умову обміну на природні свободи, яких зрікаються індивіди" [16, c. 128]. У. Блекстоун під природними правами розуміє "опціонні права", або ті права, які особа вибирає для досягнення власних цілей, що становлять сферу індивідуальної свободи (персонального суверенітету). Охарактеризувати саме таку ситуацію можна словами англійського економіста А. Сміта: "Кожна людина, доки вона не порушує закони справедливості, залишається абсолютно вільною, дбаючи про свої цілі своїми засобами" [17, с. 204]. Під законами справедливості звичайно мають на увазі природне право. До речі, Конституція США 1787 р. не містила переліку прав людини, оскільки вважалося, що природні права, які належать людині, не потребують подальшого закріплення. Позитивна фіксація одних прав, на думку батьків-засновників США, могла призвести до ущемлення інших прав людини, які не отримали позитивного конституційного визнання – безпосередній вплив англійської правової традиції на існування депозитивного "резервуару природної свободи", який не може бути вичерпаний позитивною фіксацією окремих прав людини. Наприклад, у чинній Конституції України у ч. 1 ст. 22 міститься посилання на зазначений "резервуар". У статті записано, що "права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними" [18]. Свободу в демократичних країнах розуміють як відсутність державного свавілля з установленням легітимних, розумних та пропорційних обмежень реалізації людиною своїх основних прав. Вона завжди ґрунтувалася на індивідуалістичному припущенні, що особа повинна сама вирішувати, що їй треба робити, а що – ні. Свободи, що належать людині, яка здатна до самостійних дій, не залежать від державного визнання та належать усім та назавжди. Отже, природні права (права людини) забезпечують "сферу індивідуальної та суспільної свободи" від свавільного державного втручання. Класична правова думка ґрунтується на індивідуалістській філософії "персонального суверенітету, що не втрачає своєї актуальності й сьогодні. Як зауважував з цього приводу австро-американський конституціоналіст Г. Кельзен: "Індивідуалістська філософія XVIII та XIX століть дістала свій розвиток з ідеї, що людина-індивід є сувереном, тобто має найвищу цінність. З цього доходять висновку, що соціальний порядок зв’язує індивіда лише тоді, коли він сам це визнає" [19, с. 69]. Звичайно, це твердження слушне за умов існування незалежної судової влади, яка визначає у процесі захисту фундаментальних прав пропорційність та необхідність державних обмежень, інакше виникає величезна загроза посилення у суспільстві анархічних або тоталітарних тенденцій. Природно-правова (ліберальна) концепція прав людини також визнає пріоритет певних сфер індивідуальної свободи щодо охорони колективних або суспільних інтересів, які оформляються у вигляді прав чи захищаються законами. Якщо головною складовою детермінантою авторитарного або тоталітарного режиму є страх, то засадою конституційно-демократичного (ліберального) режиму є основні права людини. Права людини не захищають індивіда від суспільства, навпаки, – вони забезпечують крихкі канали обміну ідеями, суспільні ніші від зруйнування владою, формуючи водночас критерій та опозицію владі [20, c. 90]. Із позицій ліберальної концепції прав людини фундаментальні принципи (особливо ті, що встановлюють зміст прав людини) мають вищу юридичну силу, ніж звичайне законодавство, що приймають, визначаючи "простий політичний пріоритет парламентської більшості" [21]. Адже, щоб здобути згоду більшості виборців, яким належать конституційні права, парламентська більшість повинна гарантувати дотримання основних прав і свобод та тих фундаментальних принципів, які не можна порушити чи скасувати за допомогою парламентського волевиявлення. Звідси і походить право особи заперечити закон, якщо вона вважає, що її фундаментальне право порушується. Суть ліберальної ідеї розрізнення принципу та політики полягає в тому, що право про права людини не є політичним правом, тобто не формується або приймається під час політичного процесу. Тому зміст прав людини неможливо вичерпно визначити, закріпивши міркування політичної (парламентської) більшості у текстах законів. У правовій науці найсуперечливішим є питання визнання провідною однієї з теорій походження прав людини: природно-правової чи позитивістської. Існування цієї дилеми визнавали не тільки у конституційному праві, але й у філософії права. Так, німецький філософ І. Кант пов’язує свою класифікацію прав людини з поділом права на природне та позитивне. Як вважає цей видатний науковець, джерелом природного права є чистий раціональний принцип a priori, або веління розуму (категоричний імператив), оскільки кожна людина є метою у собі. Своєю чергою, позитивне або статутне право походить від волі законодавця [22]. Тому свобода, за І. Кантом, є незалежність від примусової волі (свавілля) іншого. Вчення І. Канта про апріорність людського розуму ("чистий розум") можна також уважати доктринальною основою вчення про права людини як обґрунтування наявності існування певних прав людини, які не залежать від будь-яких державних рішень, а тому й обмежують державну владу. У зв’язку з цим цікавою видається думка французького філософа Ж. Марітена: "Людина має права з огляду на той факт, що вона є особистістю, господарем над собою та над своїми вчинками; отже, вона не є засобом для досягнення будь-якої цілі, вона є ціллю сама по собі. Людська гідність? Цей вислів нічого не означатиме, якщо з нього не випливає висновок, що згідно з природним правом людина має право на повагу, на те, щоб бути суб’єктом прав, щоб у неї були права. Всі ці речі належать людині саме тому, що вона людина" [23, с. 37]. Природно-правова теорія походження прав людини стверджує, що право особи щодо іншої може бути як позитивним, так і моральним. Для аналізу та визначення обов’язковості реалізації цього права, з позицій зазначеної теорії, необхідно визначити його зміст, який має бути арґументований відповідно до критеріїв справедливості, розумності та моральних цінностей. Адже тільки за таких умов моральні вимоги обов’язкові у юридичному сенсі. Суть цієї теорії полягає у тому, що перелік позитивно закріплених конституційних прав не є вичерпним (ч. 1 ст. 22 Конституції України), їх можна "вивести" та сформулювати, враховуючи необхідність захисту певних інтересів правничими засобами. Вона також визнає позадержавне походження прав людини та виводить їх зміст безвідносно до встановленого правопорядку. Яскравим прикладом такого підходу може бути право особи на "прайвесі" (державне невтручання у приватне життя), яке Верховний Суд США "вивів" із природи та духу Конституції США та у результаті застосування концепції "належної правової процедури"[22]. У сучасному публічному праві набув поширення третій підхід, який знаходить виявлення у комбінації природно-правового та позитивістського підходів. Як зазначив з цього приводу колишній Голова Федерального Конституційного Суду (ФКС) та президент ФРН Р. Герцог: "Поняття прав людини несе навантаження й у сенсі їх походження та захищеності. Позитивізм уважає, що права діють у тому обсязі, у якому вони гарантуються державно-правовими нормами (нормативістська теорія Кельзена). Від цих прав відрізняються ті, джерелом яких є християнські цінності, які не потребують державного визнання, а діють як надпозитивні права. Але такий підхід не має особливого практичного значення у ФРН, оскільки Основний Закон і без цього містить широкий перелік прав і не було особливої необхідності проголошувати або вдаватися до поняття надпозитивних прав, хоча на початку своєї діяльності ФКС використовував таке поняття. Основний Закон виключає конфлікт чинної Конституції та надпозитивних прав. Додержавні права – це ті самі права людини, санкціоновані державою" [12, с. 15]. Права другого покоління – позитивні права, що закріплювались у конституціях першої половини XX століття (право на працю, на соціальний захист), а також права третього покоління – колективні права, закріплені у конституціях другої половини XX століття (право на безпечне для життя та здоров’я довкілля), не мають такого природно-правового характеру, оскільки надаються державою та залежать від здійснення її соціально-економічної функції, на відміну від прав першого покоління, які вимагають від держави утримуватися від свавільного втручання у сферу індивідуальної свободи. Отже, треба визнати необхідність існування розумного та необхідного співвідношення прав людини між собою у демократичному суспільстві, на що чітко вказав англійський філософ С. Мілль: "єдиною метою, з якою влада може бути легітимно застосована до будь-якого члена цивілізованого суспільства проти його волі, – це запобігання завдаванню шкоди іншим. Його власне благо, фізичне чи моральне, не є вагомою гарантією. Частина його поведінки підконтрольна суспільству, – це те, що стосується інших. Та частина поведінки, яка стосується лише власне його самого, право на незалежність – абсолютне. Індивід є сувереном над собою, над власним тілом та розумом" [24, с. 7]. Розвиток природно-правових підходів щодо походження основоположних прав людини, а отже, й встановлення суддівського критерію щодо пропорційності їх обмежень позитивним законодавством, залежить від ступеня української інтеграції у європейську правову систему, активної підтримки цього процесу українською юридичною елітою, принципово новою, "творчою" діяльністю Конституційного Суду України щодо захисту цих прав та визначення їхнього змісту, а також визнання судового прецеденту джерелом права про права людини [22]. XIX ст. стало свідченням розширення ідеї про права людини, а сама концепція прав людини після Другої світової війни поступово набуває глобального характеру. Проте зазначимо, що поряд із глобалізацією проблеми прав людини, закріпленням всесвітніх універсальних поведінкових стандартів, у міжнародно-правових документах відсутня дефініція поняття прав людини. Зважаючи на такий факт, можна зробити висновок, що це пов’язано із політичними, культурними, соціальними особливостями країн, що брали участь у розробленні та прийнятті Загальної декларації прав людини та інших важливих міжнародно-правових документів у галузі прав людини. Науковці не досягли також єдиної позиції щодо дефініції поняття прав людини. Так, І. Фарбер, А. Лопатка, В. Кучинський дотримуються думки, що права людини – це соціальні можливості індивіда мати певні блага [25, с. 13]. О. Лукашова, пом’якшуючи протистояння природно-правових та позитивістських поглядів на права людини, зазначає, що права людини – це визначені нормативно структуровані властивості та особливості буття особи, що виражають її свободу і є невід’ємними та необхідними способами і умовами її життя, взаємовідносин із суспільством, державою, іншими індивідами [12, с. 13]. М. Вітрук формулює права і свободи людини як матеріально зумовлені, юридично закріплені та гарантовані можливості індивіда володіти та користуватися конкретними соціальними благами [25, с. 14]. Визначаючи поняття "права людини", у науковій літературі та законодавстві доволі часто вживають формулювання "права і свободи людини". Хоча переважно терміни "права" і "свободи" вживають як синоніми, все ж таки певна відмінність між ними існує. Якщо йдеться про наявність у особи права, то цьому протиставляється обов’язок влади здійснити певні дії, спрямовані на реалізацію цього права. Якщо йдеться про свободу, то це означає, що існує окрема сфера життя індивіда, якої влада не повинна торкатися, тобто це можна розуміти як заборону втручатися у певну сферу життя індивіда. У юридичній науці права людини найчастіше визначаються як гарантовані демократичним суспільством можливості для кожного індивіда, певних спільностей на належний рівень життя, ефективну соціальну систему охорони та захисту від свавілля держави відповідно до встановлених міжнародних та національних стандартів і процедур [25, с. 14]. Або ж "певні можливості людини, необхідні для її повноцінного існування та розвитку в конкретно-історичних умовах, що об’єктивно зумовлюються досягнутим рівнем розвитку людства і мають бути загальними та рівними для всіх людей" [26, с. 16].