Примус у системі знарядь державної політики (ID:282026)

1.2. Характерні риси примусу у порівнянні з іншими знаряддями державної політики Державний примус – це психологічний або фізичний вплив державних органів (посадових осіб) на певних осіб з метою спонукати, примусити їх виконувати правові норми. Примус існує в будь-якому людському суспільстві і є одним з необхідних методів підтримки в нім організованості і порядку. Суть примусу зводиться до такої дії, в результаті якої людина поводиться всупереч своїй волі, але в інтересах суспільства і держави. Примушується член суспільства до виконання обов'язків, до дотримання заборон. Протягом століть право і насильство ототожнювались, особливо - в буденній свідомості, з правом завжди зв'язувалася готовність його відстоювати. І не випадково богиня правосуддя Феміда тримає в одній руці ваги, на яких зважується право, а в іншій - меч, як символ його захисту, сили. По образному вираженню Р. Ієрінга, "меч без піхов є голе насильство, ваги без меча - безсилля права" [48 ,с. 45]. Примус базується на глибокій психологічній основі, яке бере свій початок безпосередньо з філософії та медицини. Доречним буде розглянути поняття примус з позицій філософії, так як він прямо пов'язаний з одним із її «вічних» питань – про свободу волі. Філософська антропологія відносить волю до компонентів світогляду, вона перебуває у тісному зв’язку із знанням, переконаннями, досвідом. Тобто воля є виключно суб’єктивним, індивідуальним елементом оригінального світосприйняття окремої людини. Будь-який вплив на волю спричиняє певну трансформацію людського світогляду, який в свою чергу впливає на її думки та дії. Надзвичайно вдалу класифікацію концепцій щодо розуміння волі та меж її свободи запропонував Є.П. Ільїн [36, с. 117]: • Волюнтаризм визнає волю особливою, надприродною силою, яка стоїть в основі усіх процесів. Крайнім проявом цієї ідеї є твердження А.Шопенгауера про те, що свідомість і інтелект є лише вторинними проявами волі. Така позиція є доволі сумнівною і неодноразово була піддана критиці. І.Кант частково розділяв погляди волюнтаристів і поділяв волю на «залежну від Бога» та «вільну, похідну від розуму». Г.Гегель стверджував про єдність мислення і волевиявлення. Свободу волі він передбачав у свободі взагалі: свободі слова, релігійній, політичній, особистісній тощо. Л.А.Фейєрбах заявляв про нероздільність волі та бажання. Проти волюнтаризму виступили і фізіологи, які розглядали вольову поведінку як прояв рефлекторної поведінки, тобто як певне фізіологічне, а не суто духовне явище. Екзистенціалісти (М.Хайдеггер, К. Ясперс, А.Камю) ототожнюють поняття свободи взагалі і абсолютну свободу волевиявлення, яка не має бути обмежена зовнішніми обставинами [39 ,с. 67]. • Друга група філософів уявляє волю як вибір людини. У Б.Спінози воля виступає як усвідомлення зовнішньої детермінації, яка суб’єктивно сприймається в якості добровільного рішення, внутрішньої свободи. Свобода вибору у філософії традиційно розглядалась як реальна сфера свободи волі, свобода практичного волевиявлення. Одним із противників такої позиції був З. Фрейд, який стверджував, що волевиявлення обмежується лише прагненням до задоволення статевих потреб та голоду. На противагу йому В. Франкл, який досліджував поведінку полонених у німецьких концтаборах, на підставі своїх досліджень заявив, що людина непідвласна умовам з якими вона зіштовхується, скоріше ці умови підвладні її вольовим рішенням. Німецький ідеаліст В.Віндельбанд стверджував, що вільний вибір є виключно внутрішнім процесом, на який хоча і впливають певною мірою зовнішні обставини, в кінці кінців залежить від характеру та світосприйняття самої людини [39, с. 61].