Готові роботи
ХУДОЖНЯ ТВОРЧІСТЬ КОСТЯНТИНИ МАЛИЦЬКОЇ В УКРАЇНСЬКОМУ ЛІТЕРАТУРНОМУ ПРОЦЕСІ КІНЦЯ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ

ХУДОЖНЯ ТВОРЧІСТЬ КОСТЯНТИНИ МАЛИЦЬКОЇ В УКРАЇНСЬКОМУ ЛІТЕРАТУРНОМУ ПРОЦЕСІ КІНЦЯ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ (ID:111582)

ПредметУкраїнська мова
Тип роботи магістерська
Рік виконання 2014
Кількість сторінок 92
Зміст Зміст ВСТУП………………………………………………………………….. 3 РОЗДІЛ І. ЖИТТЄВИЙ ПОДВИГ ВИДАТНОЇ УКРАЇНКИ: ДО ВИТОКІВ ТВОРЧОЇ ІНДИВІДУАЛЬНОСТІ ПИСЬМЕННИЦІ……………………………………………………. 10 1.1.Джерела формування художнього світу К. Малицької як народного вчителя і письменниці……………………………………. 10 1.2. Спогади як джерело до вивчення творчості авторки…………... 24 1.3. Костянтина Малицька і жіночий рух початку ХХ століття………………………………………………………………… 33 РОЗДІЛ ІІ. ЛІТЕРАТУРНА ДІЯЛЬНІСТЬ КОСТЯНТИНИ МАЛИЦЬКОЇ: ОСОБЛИВОСТІ ІНДИВІДУАЛЬНОГО СТИЛЮ…………………………………………………….…………. 42 2.1. Лірика для дорослих і дітей: проблематика і поетика…….…………………………………………………………… 42 2.2. Внесок К. Малицької у розвиток жанрів стрілецької поезії…………………………………………………………………… 52 2.3. Прозова спадщина письменниці: художні особливості творення дитячих образів……………………………………………. 65 ВИСНОВКИ ……………………………………………………….. 74 СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ……………………….. 83
Ціна(грн.) 1000
Зразок роботи:
1.3. Костянтина Малицька і жіночий рух У європейському контексті фемінізм виступив однією з найвпливовіших течій ХХ століття. У науковій літературі дане поняття вимагає визначення щонайменше на двох рівнях: з одного боку, це широкий суспільний рух за права жінок, або ж феміністський рух, а з іншого – комплекс соціально-філософських, соціологічних, психологічних, культурологічних теорій, які здійснюють аналіз статусу жінки у суспільстві, або ж феміністична теорія [98]. На теперішній час фемінізм пропонує альтернативну щодо існуючої картину світу, у можливість відбування якої потрібно перш за все вірити. Це дає підставу деяким дослідникам говорити даного напрямку не лише про феміністський рух чи про феміністичну теорію, а й про "феміністську теологію", яка є "теологією досвіду, що намагається викривати, осмислювати і покращувати ситуацію у суспільстві, пов’язану з утиском прав жінок. Окрім вищесказаного, у науковій літературі фемінізм розглядається як соціально-культурна доктрина, спрямована на гуманізацію суспільства. Однак маємо констатувати, що в основу даного напрямку покладені здебільшого нагальні буденні проблеми, які вимагають практичного вирішення. Фемінізм такого "гатунку", що виростає із соціологічного та психологічного поля дослідження, репрезентують Сполучені Штати Америки. Саме європейський континент із розвиненою філософською традицією надав фемінізму філософсько-культурологічного звучання, виводячи його, таким чином, на рівень світоглядної орієнтації [98]. На сьогодні прийнято вважати, що час зародження феміністичних ідей відноситься до епохи Відродження з її ставленням до людини як до співтворця Бога. Саме в цю епоху з’являються перші трактати Кристини де Лізан і Корнеліуса Агріппи, в яких відкрито говориться про придушення особистості жінки і несправедливе ставлення до неї з боку суспільства. Однак, власне, феміністський рух – перша системно організована спроба жіноцтва ствердити повноцінність власного буття у патріархальному суспільстві – розгортається пізніше, одночасно з рухом пролетарів, а також із антирасистськими та антиколоніальними виступами. Окрім того на даному суспільному русі безумовно позначилася проголошена у XVIII столітті у Франції "Декларація прав чоловіка і громадянина". Попри все, вона стала декларацією про права чоловіка, а громадянський кодекс Наполеона закріпив за жінкою статус нижчої істоти. Як відповідь цьому 1792 року у світ вийшла "Декларація прав жінки і громадянки", написана Олімпією де Гуж, в якій висувалися вимоги про надання жінкам громадянського і виборчого права пореформеному європейському суспільстві, коли серед нижчого прошарку населення (пролетаріату) вже не здійснюється суттєвого розподілу праці за статевою приналежністю, певні економічні чинники змушують як жінку, так і чоловіка відстоювати на законодавчому рівні свої права. Саме з цього історичного факту постало питання про самоідентифікацію жінки, а першими шукачами відповіді на нього стануть саме жінки. Від цього часу будь-який натиск або наступ на жіноцтво взагалі або на жіночі права зокрема, у Європі буде сприйматися у «багнети» і не лише «низами». Жінки з "вищого світу" сприйматимуть це як особисту образу [98]. Цього не бажають і не можуть зрозуміти феміністки. Їм видається, що при досягненні формально визнаного буквою закону рівноправ’я вони прекрасно зуміють влаштуватися і в "старому світі гноблення і покріпачення, стогону і сліз". І це до певної міри так. На відміну від Заходу, жіночий рух у Росії був тісно пов’язаний із соціалістичним і ніколи не виходив за його межі. "Відбуявши" у своєму дикому розквіті у 10–20-і роки ХХ століття у цілком звульгаризованому вигляді "на низах", цей рух буде зупинено "великим блюстителем моралі" Й.Сталіним [98]. В історії українського культурного процесу остання декада ХIХ і перші 14 років XX століття були періодом важливих досягнень, що стали основними елементами у формуванні проекту нової української людини. Зокрема, на західноукраїнських землях даний процес мав певну специфіку в культурному аспекті і відбувався досить динамічно. Цей період у Галичині характеризувався надзвичайно плідним розвитком науки, літератури, драматургії, преси і публіцистики. В літературі даного періоду основні художні зміни були пов`язані з зародженням українського модернізму. На відміну від європейського, ранній український модернізм був явищем не лише естетичним, але й культурно-історичним [98]. Формування неонародницької та модерністичної течій в українській літературі початку ХХ століття великою мірою було пов`язане з питанням про шляхи й напрямки соціально-культурного самовизначення. Це надавало особливого драматизму полемікам і деклараціям, з`ясуванню їх відмінності та ідеологічного спрямування, сприяло розгортанню двох основних типів ідеології модернізму і народництва, формуючи цілий спектр культурологічних концепцій, появу творчих угрупувань і партій, розгортання дискусій. У літературі кінця ХIХ–початку ХХ століття набрав гостроти головний конфлікт між народництвом, з його орієнтацією на збереження культурно-національної ідентичності, і модернізмом – новим естетичним і політичним принципом ХХ століття, що орієнтувався на загальноєвропейський процес та його універсалізм. "Однак між двома парадигмами, – зазначає вітчизняний літературознавець С. Павличко, – існувала ще одна ключова опозиція – жіночого і чоловічого, або феміністичного і патріархального, яку цілком ясно усвідомлювали всі учасники цього літературного дискурсу" [98]. Леся Українка та Ольга Кобилянська кинули виклик домінуючій чоловічій традиції, бо відчували себе спадкоємницями зрілої традиції "жіночої літератури", маючи своїми попередницями Марка Вовчка і Ганну Барвінок, Олену Пчілку та Наталю Кобринську. "Літературний образ жінки ХIХ століття – "покритки", "бурлачки", "повії", що були квінтесенцією горя, нещастя й немочі, відступив перед "царівною" і "одержимою духом". В українській літературі вперше прозвучав інтелігентний жіночий голос, а разом з ним і феміністична ідея”, – писала Соломія Павличко [99]. Відома зарубіжна дослідниця української культури С. Кабаровська для характеристики феміністичних тенденцій в українській літературі запропонувала термін «маскарад Фемінізму» [98]. З одного боку, він може бути використаний як засіб "феміністичної критики", з іншого – відповідає враженню від сприйняття змісту літературних творів даного періоду пересічним читачем. Саме це явище "замаскованості" фемінізму стало ознакою, притаманною українському літературному рухові. Входження письменниць до феміністичної проблематики, особистої інтерпретації політичних постулатів фемінізму, а також його втілення у творчості, на думку Соломії Павличко, мало свої зигзаги і парадокси. До того ж, жодна з письменниць не була активісткою феміністського руху. Щоправда, Ольга Кобилянська, на відміну від Лесі Українки, мала певний досвід співпраці з "Товариством Руських жінок на Буковині". 1894 року вона виступила однією з ініціаторок створення цієї феміністичної організації, а в літературі дебютувала навіть як послідовна феміністка. Її "Людина" писалася під безперечним впливом "Духу часу" Наталії Кобринської і була їй присвячена. Перші класичні повісті О. Кобилянської "Людина" й "Царівна" започаткували новий етап української прози. Це був, по-перше, опис життя середнього класу, а, по-друге, – психологічна проза, в якій внутрішній сюжет відігравав більшу роль, ніж зовнішній. Вона обстоювала певні нові ідеї, зокрема емансипації та фемінізму. "Нова жінка" О. Кобилянської – людина сильна характером, позбавлена романтичної імперсональності, спроможна на одинокий виклик суспільству. В опозицію "сильні жінки – слабкі чоловіки", на думку С. Павличко, трансформовано філософські погляди Ф. Ніцше. "Кобилянську вабила романтична надлюдина, – зазначає дослідниця, – але в баченні письменниці вона була, безсумнівно, жінкою". "Негативність" чоловічих персонажів постає, передусім, з їх безхарактерності, слабкості волі [87;2]. Феміністичне прочитання літературного тексту характерне також для більшості повістей Ольги Кобилянської, де застосовуються різні підходи для висвітлення взаємин чоловіка і жінки, сили однієї чи другої статі, проводячи експеримент через призму художнього психологізму.Ользі Кобилянській вдалося відкрити для загалу жіночу реальність, яка не вписувалась у традиційне патріархальне уявлення. Вона асимілювала феміністичну ідею через власну творчість у літературний процес, що модернізувався під впливом ніцшеанської філософії. Участь О. Кобилянської у феміністичному дискурсі сприяла творенню нового образу жінки. Можна стверджувати, що Леся Українка була інтелектуальною феміністкою: добре ознайомлена як з літературними, так і з філософськими теоріями своєї доби, вона часто ставила перед своїми дійовими особами глибокі філософські проблеми. Замість того, щоб описувати становище "пересічної" жінки з її проблемами, Леся Українка, дбаючи про багатомірне зображення жіночої ментальності, створювала образи неординарних жінок великої сили волі й інтелекту, поставлених перед проблемою самореалізації через власний вибір. Підсумовуючи, зазначимо: жіночий рух, долаючи на своєму шляху перешкоди, у другій половині ХІХ – на початку ХХ століття пройшов складний шлях становлення. Його здобутками стали створення системи освіти, відвоювання громадянських та політичних прав, широка благодійницька та соціальна праця. Гуманістичний характер діяльності жіноцтва сприяв підняттю культурного рівня суспільств різних країн. Розпочате вироблення ідеологічних засад фемінізму завершилося формуванням його філософської доктрини лише за міжвоєнних років ХХ століття. Проте, сам феміністський рух поступово переріс у потужний фактор суспільного поступу, істотно впливаючи на соціально-культурні та суспільно-політичні процеси суспільства [98]. Українська інтелектуальна традиція асимілювала західноєвропейський фемінізм, сприйнявши в ньому не тільки ідею боротьби статей за рівноправність, але й соціально-культурні механізми, що сприяли гуманізації суспільства. Водночас самобутність прояву фемінізму на західноукраїнських землях підтверджена історичними традиціями українського народу та загальними процесами національного відродження.

Замовлення

Замовлення

Мы №1 в Реф-рейтинге
Добавить отзыв
Хочу такой виджет