Готові роботи
Білінгвізм у сучасній Україні

Білінгвізм у сучасній Україні (ID:254289)

РозділУкраїнська мова
Тип роботи магістерська
Рік виконання 2018
Кількість сторінок 107
Зміст ЗМІСТ ВСТУП………………………………………………………………………3 РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ БІЛІНГВІЗМУ…6 1.1. Сутність та типологія білінгвізму…………………………………..6 1.2. Наслідки функціонування російської та української мов у комунікативному просторі України…………………………………….14 1.3. Стан дослідження проблем білінгвізму……………………………21 Висновок до розділу 1……………………………………………………26 РОЗДІЛ 2. СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК БІЛІНГВІЗМУ В УКРАЇНІ ………..28 2.1. Історія становлення територіальних і мовних відносин між росіянами та українцями ………………………………………………..28 2.2. Статус української мови в умовах царської Росії (ХІХ – поч. ХХ ст.)…………………………………………………………………….36 2.3. Становище української мови під час перебування у складі СРСР……………………………………………………………………….40 Висновок до розділу 2…………………………………………………..46 РОЗДІЛ 3. СТАНОВИЩЕ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ В НЕЗАЛЕЖНІЙ УКРАЇНІ…49 3.1. Нормативно-правове регулювання статусу мов Україні… (1991-2017)………………………………………………………………………..49 3.2. Мовне питання в дзеркалі соціологічних досліджень……………54 3.3. Становище мов національних меншин в Україні…………………..59 Висновок до розділу 3…………………………………………………...65 ВИСНОВКИ………………………………………………………………67 СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ……………………………73
Ціна(грн.) 400
Зразок роботи:
ВИСНОВКИ Дослідивши проблеми білінгвізму в сучасній Україні, ми зробили такі висновки. 1. У комунікативному аспекті білінгвізм (двомовність) слід розуміти, як здатність індивіда чи мовної спільноти почергово використовувати дві мови (у ширшому випадку полілінгвізму – декілька мов) для забезпечення комунікативних потреб. В основу відомих типологій двомовності покладено класифікації за ступенем поширення, ціннісною орієнтацією, рівнем розмежування масових систем, характером комунікативного включення. За ступенем поширення розрізняються індивідуальна (особистісна) та колективна (масова, суспільна) двомовність. За ціннісною орієнтацією двомовність може бути горизонтальною (коли мови оцінюються однаково) та вертикальною (коли одній мові віддається перевага на шкалі цінностей стосовно іншої). За рівнем розмежування мовних систем, що перебувають у контакті, виділяється координативна (чиста) та субординативна (змішана) двомовність. За характером комунікативного включення спостерігається активна та пасивна двомовність. Виділяють також природний (побутовий) та штучний (навчальний) білінгвізм; за віковими періодами – ранній і пізній; за ступенем володіння другою мовою - нормований, однобічний нормований і ненормований; за ступенем екстенсивності – обмежений і поширений (у свою чергу обмежений білінгвізм членується на культовий, професійний, віковий, індивідуальний, а поширений передбачає масовість, що стосується носіїв мови певної країни); за характером зв’язку між співіснуючими мовами – чистий і мішаний; за територією поширення – регіональний та державний; за часовим чинником тривалий і тимчасовий; за ступенем володіння мовами та кількості мовленнєвих дій – рецептивний, репродуктивний і продуктивний та ін. Науковці пропонують розрізняти двомовність у вузькому (більш-менш вільне володіння двома мовами: рідною і нерідною) і широкому (відносне володіння другою мовою, уміння в тому чи іншому обсязі користуватися обома мовами в певних сферах спілкування) розумінні. 2. Абсолютна більшість зарубіжних соціолінгвістів трактує явище масової двомовності, що переживає певна національна спільнота, як перехідний етап в асиміляційному процесі витіснення однієї мови іншою. При такому контактуванні двох мов одна прагне стати домінуючою, а друга – підлеглою. Домінуюча мова витісняє підкорену прямо пропорційно до обсягу інформації, що подається цими мовами, і обернено пропорційно до структурної диференціації мов, тобто генетично-структурна близькість підкореної мови полегшує домінуючій мові процес поглинання. Імперії впроваджували різні форми мовної політики, але загалом завжди тією чи іншою мірою тяжіли до централізму. 3. Державний статус української мови, отриманий разом із незалежністю, підняв її престиж і зупинив тривалий процес денаціоналізації українців. На початку 1990-х років було чимало зроблено для розширення функцій державної мови. Її було впроваджено в адміністративно-управлінську сферу, систему освіти, дещо активізувалося її вживання в інших галузях суспільного життя. Однак непослідовність влади у ставленні до української мови, відсутність програми мовно-культурної політики і механізмів контролю за виконанням 10-ої статті Конституції України відкрило шлях новітньому наступові русифікації. До найбільших втрат останніх років слід віднести втрату свого інформаційно-культурного простору. Окупація з боку Росії засобів масової інформації України незмірно посилила і без того сильну комунікативну потужність російської мови, а саме цей фактор забезпечує мові майбутню перемогу в білінгвальній ситуації, спричиненій поширенням в одній країні двох мов, кожна з яких претендує на роль засобу загальнонаціональної комунікації. Сучасну мовну ситуацію України характеризує поширення на її території двох мов: української і російської, а також українсько-російського білінгвізму з елементами диглосії та мішаних форм мовлення. 4. Білінгвізм в Україні спричинив численні деформації мовного середовища країни. Занепад живих розмовних форм побутування української мови в урбаністичних середовищах України і поширення замість них російського мовлення, позбавленого на чужій території зв’язків із джерелами своєї етнічної культури, обмежує вплив нормативних зразків обох літературних мов – як української, заблокованої російським домінуванням, так і російської, периферійної відносно своїх центрів нормування й кодифікації літературної мови. Унаслідок змішування української і російської мов виникає так званий суржик, який мовознавці характеризують як своєрідну напівмову, яка для освічених україномовних людей перетворилася у засіб мовної гри, а для мільйонів менш освічених є єдиною мовою. Проблема суржику у мовному просторі України – одна з найгостріших. Поділяємо думки тих вчених, які визнають, що суржиком в Україні при всіх його негативних оцінках спілкується переважна більшість – мільйони співгромадян. За масштабами поширення і характером взаємодії мов-донорів цей суржик унікальний. Оскільки виникнення й поширення суржику спричинено домінуванням російської мови в сферах комунікації, протистояти руйнівному для української мови процесові здатне лише державне мовне планування, спрямоване на посилення комунікативної потужності української мови. 5. Питання становлення і розвитку української та російської мов не має одностайного трактування в науковому світі. Ми переконалися, що погляди вітчизняних і російських дослідників значно відрізняються, оскільки суттєвий вплив на їхні висновки справляє політичний чинник. Основними сучасними гіпотезами є дві: концепція вченого-мовознавця, славіста, доктора філософії академіка Ю. Шевельова та концепція російського мовознавця О. Шахматова, які взаємно виключають одна одну. Розглянувши різні точки зору на зазначену проблему, ми вважаємо, що праві ті вчені, які стверджують, що розвиток української і російської літературних мов ішов різними шляхами. Російська літературна мова, яка зросла на фундаменті писемної мови Київської Русі, розвивалась у вищих верствах суспільства, при постійній підтримці великодержавної влади, що потребувала єдиного «общерусского языка» як духовного знаряддя поневолення всіх інших народів Російської імперії. Натомість історично окрадена, позбавлена своєї писемної традиції і зведена до рівня побутового наріччя, українська мова піднімалась знизу, з народного селянського середовища, долаючи опір і з боку самодержавного апарату, і з боку освіченої російської громадськості, і з боку свого ж русифікованого панства. 6. Ставлення російського царизму до українського народу було страшною історією репресій та злочинів. Якщо дії уряду Росії у XVII та XVIII ст. мали за мету ліквідацію відмінностей політичного, економічного, автономного укладу України, то політика імперії в XIX ст. уже спрямована на духовну руйнацію українського народу. Йдеться про сумнозвісні циркуляр П. Валуєва 1863 р. і Емський указ 1876 р., а також наступні урядові розпорядження щодо застосування української мови 1881, 1882, 1895 і 1914 рр. Ці дії російського царату надовго загальмували розвиток української мови і літератури й мали дуже негативні наслідки для російсько-українських взаємин. Вони сприяли відтоку українських активістів із Російської імперії в Галичину, що вплинуло на підсумок боротьби проросійської й антиросійської орієнтацій у середовищі галичан і невдовзі перетворило Галичину в український культурний центр. Утиски українського слова тривали і на початку ХХ ст. Хоча й існували певні короткочасні послаблення гноблення української мови, російський уряд всіма силами придушував спроби національного відродження українців. 7. Під час нетривалого функціонування Української Народної Республіки, коли було відкрито нові можливості для зміни статусу української мови, до влади прийшли більшовики, політика яких у національному питанні була двоїстою. З одного боку, вони планували зберегти залежність України від Рості, а з іншого розуміли, що для утвердження радянської влади на Україні необхідно зробити поступки в національному питанні. У зв’язку з цим було запроваджено політику так званої «коренізації», а відтак і «українізації». Українці повною мірою використали можливість у цих умовах віднести розвиток мистецтв, особливо літератури, театру, музики, кінематографу, поширення писемності та освіти всіх рівнів, утворення профільних установ з вивчення гуманітарних, природничих та технічних наук. Наляканий стрімким розвитком української мови і літератури, радянський уряд почав згортати політику українізації, розпочавши духовне й фізичне знищення української інтелігенції, що отримало назву «Розстріляне відродження» (або «Червоний ренесанс»). Відтоді неофіційно почалася русифікація, яка особливого прискорення набрала по Другій світовій війні. 8. Під час хрущовської «відлиги» спостерігається посилення руху на захист української мови, в УРСР збільшується кількість видань українською мовою, дещо поліпшився стан української лексикографії. 1963 року Всеукраїнська наукова конференція з питань української мови за участі багатьох представників української інтелігенції висунула вимогу надати українській мові статусу державної. Проте влада на це не пішла. Партійні ідеологи, підкреслюючи необхідність «розквіту» націй, водночас обстоювали тезу про їх злиття у єдину національність. Новою історичною спільнотою буде оголошено «радянський народ». Крім іншого, це слугувало камуфлюванню того, що реальну владу у СРСР було сконцентровано насамперед російським керівництвом. За правління Україною В. Щербицьким розпочався новий етап наступу на українську мову. Кількість книжок, що видавалися наприкінці 1970-х рр. українською мовою, впала до рівня середини 1920-х років, тобто до рівня початку «українізації». Переважна більшість газет і книг, що їх читали в Україні, надходила з Росії. Серед книг, що друкувалися в УРСР, більшість була російськомовною. Розширювався випуск якісної навчальної літератури російською мовою. Розгорталася перепідготовка викладачів для всіх форм і типів навчальних закладів, спроможних провадити заняття російською мовою. У середині 1980-х років у класах з українською мовою навчання перебувала тільки п’ята частина київських учнів. У педагогічних училищах столиці до 70 % лекцій читалося російською мовою. У Київському університеті імені Тараса Шевченка національною мовою викладалося менше третини природничих і менше половини суспільних та гуманітарних дисциплін. Процес перебудови, що розпочався в СРСР у 1985 р., дав змогу порушити питання про справжній стан національних культур та мов. Починає розгортатися дискусія про стан української мови, утворюються громадські організації, проблема української мови поступово починає включатись у політичний дискурс, наслідком чого стало прийняття в 1989 р. закону УРСР «Про мови в Українській РСР», в якому підкреслювалося, що УРСР «забезпечує українській мові статус державної з метою сприяння всебічному розвиткові духовних творчих сил українського народу, гарантування його суверенної національної майбутності». Разом з тим закон підтверджував статус російської мови «як мови міжнаціонального спілкування народів Союзу РСР». Невдовзі СРСР зазнає краху, замість УРСР постане самостійна Україна, яка буде вирішувати всі проблеми, в т. ч. мовні, вже як суверенна, незалежна держава. 9. Аналіз нормативно-правового регулювання статусу мов в Україні свідчить, що, з одного боку, держава надає цьому питанню, великого значення, з іншого – виявлена непослідовність і недосконалість нормативно-правової бази мовного питання у країні. З 1989 р. базовим законом, який тривалий час визначав мовну політику в Україні, був Закон Української РСР «Про мови в Українській РСР». Загалом він був досить вдалим, відповідно до тієї ситуації, що була наприкінці існування Радянського Союзу, але з часом низка його принципових положень уже не відповідала потребам українського суспільства. Виходячи з цього, у серпні 2012 року Верховна Рада України прийняла Закон України «Про засади державної мовної політики в Україні» (неофіційно відомий як «Закон Колесніченка-Ківалова»). Цей закон, що обмежує повноцінне функціонування української мови у публічних сферах, викликав вкрай негативну оцінку. У 2014 р. Верховна Рада України скасувала його, але в силу певних юридичних колізій він продовжує бути чинним. У 2017 році ВРУ розглянула у першому читанні законопроект 5670-д «Про забезпечення функціонування української мови як державної». За словами розробників, новий закон має прийти на зміну у «закону Ківалова-Колісніченка» і врешті наблизити мовні норми українського законодавства до європейських зразків та забезпечити повноцінне функціонування української мови у публічних сферах. В умовах дії закону Ківалова-Колесніченка у 2015-2017 роках були прийняті Закони України «Про державну службу», «Про внесення змін до деяких законів України щодо частки музичних творів державною мовою у програмах телерадіоорганізацій», «Про державну підтримку кінематографії», прийнято за основу урядовий законопроект, який передбачає обмеження імпорту пропагандистської літератури з Росії, та ін., що мають зміцнити позиції української мови у країні та світі. Незважаючи на позитивні законодавчі тенденції у сфері утвердження української мови, що мали місце в 2016-2017 роках, поки що це лише фрагментарні кроки, явно недостатні для кардинальної зміни ситуації та дієвого заслону русифікації. Для системного приведення законодавства у відповідність з Конституцією необхідно скасувати закон Ківалова-Колесніченка і прийняти сучасний європейський мовний закон, який би гарантував функціонування української мови «на всій території України в усіх сферах суспільного життя», як це визначено статтею 10 Конституції України. 10. Надзвичайно важливими у справі вивчення становища української мови в державі є соціологічні дослідження, які проводять численні аналітичні центри, серед яких чільне місце посідає «Український центр економічних і політичних досліджень імені Олександра Разумкова». У квітні 2017 р. Центр Разумкова провів соціологічне дослідження «Основні засади і шляхи формування спільної ідентичності громадян України», в рамках якого були з’ясовані питання етнічної належності громадян України, володіння українською, російською та іншими мовами в різних регіонах і різних сферах спілкування. У дослідженні також висвітлено ставлення експертів до мовної політики України та інші питання. Учасники Круглого столу, організованого в Центрі Разумкова за результатами соціологічного дослідження запропонували напрями вдосконалення вітчизняної мовної політики. 11. Україна є багатонаціональною державою: в ній живе понад 130 національних меншин, які є носіями 79 мов. На жаль, в багатонаціональних державах нерідко виникають певні непорозуміння. Зокрема, зокрема, проживання на прикордонних територіях Закарпаття великої частки етнічних угорців та румун, що майже не розуміють українську мову, стало передісторією конфліктів та шантажів. Цілеспрямована політика асиміляції своїх закордонних етнічних вихідців в угорське та румунське суспільство, постійне лобіювання своїх мовних, національних та культурних свобод на території України носить системний характер. Поведінку урядів Румунії та Угорщини можна зрозуміти, адже вони піклуються за представників їхньої титульної нації, які проживають в іншій країні. Проте вони повинні враховувати законодавство України, згідно з яким в Україні діє заборона на подвійне громадянство. Натомість багато закарпатських угорців і румунів вже мають по два паспорти. Із непорозумінням у Будапешті й Бухаресті сприйняли новації в новому Законі України «Про освіту», сьома стаття якого, на їхню думку, ущемляє права національних меншинств. Українська сторона наполягає на тому, що всі громадяни України мають володіти державною мовою, що відкриває перед ними рівні можливості для спілкування, навчання. Хочеться сподіватися, що країни знайдуть спільну мову і вирішать конфліктну ситуацію цивілізаційними методами.

Замовлення

Замовлення