Готові роботи

ЕВОЛЮЦІЯ РОСІЙСЬКО-БРИТАНСЬКИХ ВІДНОСИН 1885-1897 рр. (ID:28947)

РозділІсторія
Тип роботи магістерська
Рік виконання 2009
Кількість сторінок 108
Зміст МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ СУМСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМ. А.С. МАКАРЕНКА На правах рукопису УДК 94(470+571 Кафедра історії України та всесвітньої історії Лісова Віта Олександрівна ЕВОЛЮЦІЯ РОСІЙСЬКО-БРИТАНСЬКИХ ВІДНОСИН 1885-1897 рр. Робота подається на здобуття кваліфікації „Магістр" :а спеціальністю.010103 «Педагогіка та методика середньої освіти. Історія» Науковий керівник: Гончаренко Анатолій Володимирович кандидат історичних наук, доцент Магістерська робота слухачки Лісової В.О. допускається до захисту Рішення кафедри від , протокол № кафедри Мозговий Іван Павлович, док. філос. наук, професор Суми - 2009 ЗМІСТ ВСТУП 3-6 РОЗДІЛ 1. ХАРАКТЕРИСТИКА ДЖЕРЕЛ ТА ІСТОРІОГРАФІЯ ПРОБЛЕМИ 7-28 РОЗДІЛ 2. СТАНОВЛЕННЯ РОСІЙСЬКО-БРИТАНСЬКИХ ВІДНОСИН У 1553-1885 РР 29-49 РОЗДІЛ 3. РОСІЙСЬКО-БРИТАНСЬКІ ВІДНОСИНИ У 1885-1890 РР 50-74 РОЗДІЛ 4. ЕВОЛЮЦІЯ РОСІЙСЬКО-БРИТАНСЬКИХ ВІДНОСИН У 1891-1897 РР 75-98 ВИСНОВКИ 99-104 СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ 105-117 ВСТУП Актуальність теми дослідження. Майже все XIX та початок XX ст. - це період, коли Східне питання практично не сходило з порядку денного міжнародних відносин. Центральне місце у 80-90-х рр. XIX ст. в зовнішньополітичному курсі провідних європейських кабінетів займав Близькосхідно-Балканський регіон. В умовах поглиблення боротьби європейської дипломатії за розподіл сфер впливу спостерігається чергове зіткнення інтересів Російської та Британської імперій, які були активними учасниками процесів, що відбувалися в Європі та Азії, і чия політика суттєво впливала на хід і розв'язання конфліктних ситуацій на міжнародній арені. У більш вузькому розумінні - актуальність роботи полягає насамперед у науковому висвітленні надзвичайно складного комплексу політичних і геостратегічних проблем, що виникли на Балканах, Близькому та Середньому Сході у другій половині XIX ст., і які у великій мірі впливали на вироблення світової політики великих держав - Росії, Великобританії, Німеччини, Австро-Угорщини, Франції, Італії. Регіональні конфлікти і на сучасному етапі є надзвичайно гострими. Вони впливають як на розвиток окремих регіонів, так і на розвиток світу в цілому. Боротьба за сфери впливу на стратегічно важливі країни з порушеннями норм діючого міжнародного права відбувається і дотепер. Глибоке і всебічне вивчення проблем та історичних реалій досліджуваного періоду дає можливість краще зрозуміти гострі конфліктні ситуації сучасності на Балканах, Близькому і Середньому Сході - одних із найскладніших геополітичних регіонів світу. До того ж дослідження окремих аспектів історії міжнародних відносин у XIX ст. є актуальним ще й тому, що Україна порівняно нещодавно почала формування власної зовнішньої політики. Визначення у цьому процесі вірних пріоритетів, розробка далекоглядного політичного курсу, який, з одного боку, якнайкраще відповідав би національним інтересам нашої країни, а з іншого - запобігав би виникненню конфліктних ситуацій, неможливе без наукового аналізу сучасних міжнародних відносин. Базою для такого аналізу, на наш "огляд, має стати пильне вивчення досвіду розв'язання подібних проблем у минулому. Незважаючи на те, що в українській історіографії вивчення історії міжнародних відносин останнім часом набуло динамічного розвитку, історія російсько-британських відносин у 1885-1897 рр. вітчизняними дослідниками майже не розглядалася. Таким чином, проблема, обрана для дослідження, є актуальною. Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Магістерська робота виконана в рамках кафедральної теми «Актуальні проблеми викладання всесвітньої історії у ВНЗ та середній школі». Дослідження відображає також один з головних напрямків діяльності кафедри :торії України та всесвітньої історії і є пріоритетним напрямком науково-дослідної роботи Сумського державного педагогічного університету V. А.С. Макаренка. Об'єктом дослідження є міжнародні відносини у другій половині XIX ст. Предметом дослідження є розвиток російсько-британських відносин 1885-1897 рр. Хронологічні рамки роботи охоплюють період 1885-1897 рр., від Афганського врегулювання 1885 р. до закінчення Близькосхідної кризи 1894-1897 рр.). Мета дослідження - на основі аналізу джерельної бази, зокрема вдрукованих джерел (що включають пресу, мемуари державних і політичних діячів, урядові та дипломатичні документи тощо), а також враховуючи результати вивчення порушеної проблеми вітчизняними та зарубіжними вченими, дослідити особливості еволюції російсько-британських відносин у період 1885-1897 рр. Для досягнення даної мети були поставлені наступні завдання: - з'ясувати стан дослідження проблеми вітчизняними та зарубіжними істориками та ступінь її джерельного забезпечення; - розглянути становлення російсько-британських відносин; - охарактеризувати причини, хід і наслідки британо-російських протиріч 1885-1897 рр.; - проаналізувати вплив внутрішніх та зовнішніх факторів на політику Росії та Великобританії; - дослідити місце та роль російсько-британських відносин у системі міжнародних відносин у 1885-1897 рр. Наукова новизна дослідження полягає в тому, що: - вперше в сучасній українській історіографії зроблена спроба дослідити еволюцію російсько-британських відносин 1885-1897 рр.; - здійснено аналіз позицій вітчизняних та зарубіжних істориків у висвітленні розвитку російсько-британських відносин у досліджуваний період; - розглянуто становлення російсько-британських відносин; - охарактеризовані причини, хід і наслідки британо-російських протиріч на Балканах, Близькому та Середньому Сході; - проаналізовано вплив внутрішніх та зовнішніх факторів на політику Санкт-Петербурга та Лондона; - досліджено місце та роль російсько-британських відносин у системі міжнародних відносин у 1885—1897 рр. Теоретико-методологічною основою дослідження є діалектичні принципи наукового пізнання. Принцип історизму передбачає висвітлення минулого в його історичному контексті, з урахуванням тих змін, які відбувалися не тільки з предметом (об'єктом) дослідження, але й з усіма пов'язаними з ним процесами та явищами. Принцип багатофакторності передбачає вивчення всього комплексу факторів (суб'єктивних, внутрішніх та зовнішніх, геополітичних та регіональних, економічних, політичних та військових), які впливали на формування російсько-британських відносин. Принцип всебічності спрямований на визначення зовнішніх та внутрішніх взаємозв'язків та взаємообумовленості явищ, що аналізуються. Зазначені принципи реалізовувалися за допомогою використання загальнологічних методів аналізу та синтезу, дедукції та індукції, узагальнення, поєднання історичного та логічного аналізу; методів емпіричних досліджень – вивчення та аналізу документів (контент-аналіз), використання статистичних даних, а також історико-порівняльного та проблемно-хронологічного методів. Практичне значення полягає в тому, що її положення і висновки, а також фактичний матеріал можуть бути використані дослідниками історії міжнародних відносин та дипломатії, при викладанні вузівських курсів та спецкурсів із нової історії, а також у практичній діяльності МЗС України. Апробація результатів дослідження відбувалась через обговорення змісту магістерської роботи на засіданнях кафедри історії України та всесвітньої історії Сумського державного педагогічного університету ім. А.С. Макаренка, на Міжнародній науково-практичній конференції «Розвиток наукових досліджень 2008» (м. Полтава, 24-26 листопада 2008 р.), а також на щорічній студентській науково-практичній конференції, присвяченій Дню науки (СумДПУ ім. А.С. Макаренка, м. Суми, 29 квітня 2009 р.) Публікація. Основні положення магістерського дослідження відображені в одній публікації. Структура магістерської роботи відповідає поставленим меті та завданням дослідження. Вона складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, ( 104 стор., - основний текст) списку джерел та літератури ( 13 стор., 139 найменувань). РОЗДІЛ 1 ХАРАКТЕРИСТИКА ДЖЕРЕЛ ТА ІСТОРІОГРАФІЯ ПРОБЛЕМИ Джерельну базу роботи складають різноманітні за своїм характером документальні матеріали, які умовно можна поділити на чотири групи. Основу документальної бази магістерської роботи складають офіційні публікації документів, які були видані в Росії та Великобританії у різні часи. Враховуючи географію нашого дослідження, особливий інтерес представляють матеріали, які висвітлюють окремі аспекти дипломатичної боротьби великих держав на Балканському півострові, Близькому та Середньому Сході, а також розвиток національно-визвольного руху народів Османської імперії в останній третині XIX ст. та особливості зовнішньої політики провідних європейських кабінетів, які проявилися при розв'язанні Східного питання. Чергове загострення російсько-британських відносин на Середньому Сході, пов'язане із врегулюванням Афганської проблеми 1885 р., висвітлюється в публікації документальних матеріалів «Афганське розмежування. Переговори між Росією та Великобританією. 1872-1885.», яка вийшла в Санкт-Петербурзі в 1886 р. У виданні містяться проекти договорів, годи, листи, телеграми і депеші вищих сановників МЗС Російської імперії, військових Азійського округу та офіційних представників Великобританії в ньому регіоні, які відображають перебіг переговорного процесу 70—80-х рр. [4]. Одним із перших офіційних видань Російської імперії було укладене під керівництвом Ф.Ф. Мартенса «Зібрання трактатів та конвенцій, укладених Росією з іноземними державами». Видання включає п'ятнадцять томів, які були опубліковані в останній треті XIX - на початку XX ст. Зібрання містить різні за . своїм характером документи: записки, складені у Міністерстві закордонних справ Російської імперії, телеграми, листи, донесення та депеші російських дипломатичних представників із столиць провідних європейських країн, тексти поговорів, конвенцій та інших документів, присвячених зовнішній політиці Росії у XIX ст. [64: 65; 66]. У збірнику договорів під назвою «Авантюри російського царизму в Болгарії» за редакції ПЛІ. Павловича, який вийшов у 1935 р. вміщені раніше неопубліковані матеріали царських архівів, зокрема звіти та донесення на ім'я М.К. Гірса, телеграми й листи російського посла в Стамбулі О.І. Нелідова. опубліковані дані відображають методи провадження російської зовнішньої політики на Балканах у 80-90-х рр. XIX ст., а також вплив болгарських фінансових та промислово-торгівельиих кіл на керівництво князівства при підборі зовнішньополітичної орієнтації [ 1 ]. Велику кількість документальних відомостей, які характеризують розстановку сил, що склалася на міжнародній арені у період 1870-1918 рр., розміщено у збірці документів під редакцією В.М. Хвостова, яка вийшла у .940 р. 155] Важливі офіційні договори, конвенції, трактати, меморандуми, як двосторонні, так і підписані шістьма великими державами, опубліковані радянськими істориками у «Збірнику договорів Росії з іншими державами. >56-191 7.» [100]. У збірнику договорів «Міжнародні відносини і зовнішня політика СРСР. ч" 1 — 1957 рр.» під упорядкуванням Л.А. Харламової вміщені дипломатичне нотування, телеграми, звіти та донесення представників провідних європейських кабінетів, а також конвенції, проекти і тексти договорів [67]. Багатий фактичний матеріал, який характеризує складне внутрішнє . становище Османської імперії в зазначений період, включаючи детальні . нлчення про вірмено-турецькі та вірмено-курдські взаємовідносини, відомості про дипломатичну боротьбу європейських держав за турецьку спадщину міститься у збірнику документів та матеріалів «Геноцид вірмен в Османській імперії» під редакцією М.Г. Нерсісяна [17|. Відомості про соціально-економічне становище та суспільно-політичне життя Болгарії у період чергових загострень Близькосхідної кризи 1885— 1886 рр. та 1886-1888 рр., вміщені у збірці «Британські дипломатичні документи з болгарського національного питання» під редакцією В. Трайкова. Публікація включає листування, звіти, доповіді, донесення британських дипломатів та співробітників посольства Великобританії в Болгарському князівстві [8]. Другу групу джерел складають мемуари, щоденники, спогади та листування видатних державних та політичних діячів європейських країн. Вони дають можливість глибше проникнути в атмосферу досліджуваних подій, та передають колорит тієї епохи. У 1906 р. вийшла друком праця «Сім років на Близькому Сході. "9-1886. Спогади політичні та особисті» дипломата й публіциста .С. Карцова, який з 1878 по 1886 рр. служив віце-консулом, консулом та дипломатичним агентом в Мосулі, Палестині та Сербії. Актуальність публікації лягає в тому, що вона включає детальні відомості, котрі відображають політичну ситуацію на Вал камському півострові та Близькому Сході у період загострень Східної проблеми 70—80-х рр. XIX ст. |48]. Цінним джерелом є спогади відомого державного діяча Російської імперії \1. Ламздорфа, вміщені в «Щоденнику В.М. Ламздорфа. (1886-1890)», під редакцією Ф.А. Ротштейна. їхня цінність у тім, що це - спогади досвідченого державного діяча, який добре орієнтувався у міжнародній ситуації в Європі. На загострення Болгарського питання середини 80-х рр. XIX ст. М. Ламздорф обіймав посаду старшого радника МЗС Російської імперії, тому у Щоденнику вміщено чимало фактичного матеріалу. Зокрема в ньому докладно описано розстановку сил на міжнародній арені у період від гтарської кризи 1885-1886 рр. до російсько-французького зближення ліку 90-х рр. XIX ст. [58]. Із закордонних джерел варто виділити «Факти та спогади за сорок років» Джоржа-Джона-Дугласа Аргайля, які несуть у собі відбиття європейської історії другої половини XIX сі. У «Спогадах» докладно описані російсько-британські відносини у досліджуваний період, подається критичний аналіз :ності зовнішньополітичного курсу Британської імперії на Балканах та изькому Сході, вміщена характеристика дипломатичної діяльності провідних ногайських кабінетів під час розв'язання Східного питання [3]. Позицію великих держав під час близькосхідного врегулювання ранньої треті XIX ст. відображає «Листування Вільгельма II з Миколою II». Публікація містить докладну інформацію про міжнародні перепетії у період 94-1914 рр.. тому складає непересічний інтерес для дослідників історії міжнародних відносин [86]. До третьої групи джерел належать матеріали тогочасних періодичних лань. На шпальтах російської преси можна знайти статті про розвиток російсько-британських відносин, міжнародну політику провідних європейських країн на Балканах, Близькому та Середньому Сході, тексти офіційних документів або витяги з них, інтерв'ю відомих політичних діячів, кореспонденції з місця подій, листи редактору, що віддзеркалюють думку представників різних громадських та політичних кіл у зовнішньополітичних питаннях [7; 72; 73; 74; 79]. Окрему, четверту, групу опублікованих джерел складають історичні праці, автори яких були сучасниками подій, що досліджуються. Наприкінці XIX ст. вийшла у світ праця французького професора А. Дебідура. Ця робота регулярно перевидається і залишається актуальною до цього часу [27; 28]. Також, наприкінці XIX - на початку XX ст. вийшло дванадцятитомне видання під редакцією французьких істориків Е. Лавісса і А. Рамбо під назвою стальна історія з IV століття до нашого часу», перші вісім томів якої були п; ;\ перекладені російською мовою. Останні томи були перекладені радянськими істориками і опубліковані восьмитомним виданням у 38-1939 рр. під назвою «Історія XIX століття». Найбільш цікавими, для н:ого дослідження, є сьомий і восьмий томи [38; 39]. Підсумовуючи аналіз опублікованих джерел, варто відзначити, що істина з них, головними чином британські та радянські офіційні публікації документів мають велику цінність для дослідників. Інші ж, в основному мемуари відомих державних діячів, є аналітичними, але часто мають тенденційний характер. Лише одночасне залучення опублікованих джерел дозволило всебічно розглянути еволюцію російсько-британських відносин. Історіографія питання досить чисельна. її складають роботи, авторами сих були вчені, політики та журналісти різних країн. Російська дореволюційна історична наука мала давні традиції у вивченні історії міжнародних відносин і особливу увагу приділяла дослідженню зовнішньої політики великих держав Європи у Східному питанні. Інтерес російської громадськості до проблеми Проток і національно-визвольному руху на Балканському півострові. Близькому та середньому Сході - все це визначило появу великої кількості досліджень з торії міжнародних відносин, пов'язаних зі Східним питанням. У дослідницькій роботі вчені не були вільні від впливу суспільної . думки, боротьби ідейних течій другої половини XIX - початку XX ст. Теорії слов’янофілів і західників, суперечки про шляхи розвитку Росії, про її місце світовому історичному процесі і її історичній місії безпосередньо відображалися в зовнішньополітичних концепціях. Учені, які досліджували торію близькосхідної політики Росії, знаходилися під впливом поглядів "слов'янофілів, котрі бачили в акціях російського уряду на Балканах й у східному питанні насамперед природній обов'язок до братів-слов'ян. Багато робіт російських дореволюційних істориків створювалися в період, коли спільне питання було однією з найбільш гострих проблем [80; 105]. Серед дореволюційних російських істориків важливе місце у вивченні Російської політики в Східному питанні належить С.С. Татіщеву. Його книги написані на значному фактичному матеріалі із залученням джерел із приватних архівів й іноземної документації. С.С. Татіщев виправдовує місію Санкт-Петербургу на Близькому Сході, прикриваючи її міркуваннями про необхідність допомоги слов'янам. Його книги, написані після поразки Росії в Східній війні 1853-1856 рр., після невдач російської дипломатії на Берлінському конгресі 1878 р., у період ослаблення впливу місії на Балканах у 80-х рр. XIX ст., мали зовсім певну антианглійську . спрямованість. Критикуючи політику західноєвропейських держав, автор протиставляв їм «безкорисливість» російського царя. В усіх невдачах /нинішньої політики Санкт-Петербурзького уряду він звинувачував окремих історичних особистостей, і в першу чергу дипломатів-іноземців на російській службі [ 107]. Наприкінці XIX - на початку XX ст., коли в правлячих колах Росії "вговорювалося питання щодо доцільності перегляду статусу Проток, явилися й нові історичні роботи. Професор Московського університету Жигарьов опублікував історико-юридичне дослідження про російську політику в СХІДНОМУ питанні. Він справедливо вказував, що Російська імперія не може залишатися осторонь від вирішення цієї міжнародної проблеми, з якою її пов'язують істотні матеріальні й моральні інтереси, /постеживши російську політику в Східному питанні в XVI—XIX ст., автор прийшов до ВИСНОВКУ, що ні сам її напрямок, ні способи здійснення не сприяли вирішенню національних завдань країни. На думку С. Жигарьова, Росії варто було б домовитися з іншими державами про відкриття Проток для вільного торгівельного й військового судноплавства всіх націй. Також Жигарьов спробував наділити протиріччя в Східному питанні --релігійними формами й відокремлював близькосхідну політику Росії від ІНШИХ напрямів політики держави [32; 33]. С. Горяінов у своїх працях подає характеристику міжнародних відносин і оцінку зовнішньої політики Російської імперії, а також визначає сце болгарських криз 80-х рр. XIX ст. в системі європейських зовнішньополітичних відносин [24; 25]. У цей час з'являються й комплексні дослідження з історії міжнародних відносин. На початку XX ст. виходить ґрунтовна праця К. Скальковського. У своєму дослідженні історик подає розгорнутий аналіз зовнішньополітичної діяльності Російської імперії на міжнародній арені в останній треті XIX ст. дослідник не лише описує відносини між провідними кабінетами в Європі, але подає докладний матеріал про боротьбу великих країн в Азії, Африці, Австралії [ 102]. Східна політика європейських держав у період боротьби за перерозподіл пер впливу не раз висвітлювалася в історичній літературі. У працях ^революційного історика II. Кареєва. вона викладається з використанням значного фактичного матеріалу із залученням джерел із приватних архівів та іноземної документації [46; 47]. Оригінальна концепція сутності Східного питання відображена у працях М.А. Циммермана, представника державницької школи істориків, дослідник ставить проблему прагнення Росії до оволодіння Чорноморськими протоками як наріжний камінь усієї балканської політики Санкт-Петербурзького кабінету у XIX ст. [І І6|. У своїх роботах представники російської дореволюційної історіографії перебільшували вплив російського уряду на Балканському півострові, Близькому та Середньому Сході і практично не торкалися питань зовнішньої політики Великобританії, та британо-російських відносин. Стосовно характеристики Британської імперії, вони носять різко негативний характер, великим недоліком практично усіх робіт є їх фактично описовий характер без глибокого аналізу історичних фактів. У радянській історіографії науковці трактували Східне питання як народну проблем) кінця XVIII - початку XX ст.. породжену внутрішнім розвитком Османської держави, колоніальною експансією європейських держав на територію Османської імперії, боротьбою за капіталістичний поділ її володінь, а з кіпця XVIII ст. - за перерозподіл світу па сфери впливу. У радянській історіографії проблеми, що досліджується, можна виділити періоди. Перший період (20-40 рр. XX ст.) характеризувався публікацією робіт, .о торкалися лише деяких аспектів російсько-британського протистояння на Балканах, Близькому та Середньому Сході. Першим радянським істориком, який спробував вирішити проблему Східного питання і розкрити політичні й соціально-економічні корені міжнародних протиріч в Османській імперії був М.М. Покровський. Його концепція протягом життя автора зазнала значних змін. Важливо підкреслити, що М.М. Покровський розглядав Східне питання як комплекс міжнародних толем, які торкалися колоніальної боротьби європейських держав в Османській імперії. Дослідник вказував на постійне прагнення царського уряду 1 зайняття Босфору й Дарданелл, вважаючи це питання ключовим моментом всієї зовнішньої політики Російської імперії [91]. Докладну характеристику зовнішньополітичної діяльності європейських держав на міжнародній арені у другій половині XIX ст. виклав у своєму слідженні Г.А. Деборін. Особливу увагу автор приділяє періоду колоніальних захоплень 70-90-х рр.. а також новому загостренню міжнародних відносин останньої треті XIX ст. та підписанню російсько-французької угоди 1-1894 рр. [29]. До циклу робіт із зовнішньої політики Росії у Східному питанні тісно примикає ряд досліджень, присвячених аналізу політики на Близькому Сході повідних європейських держав. Найбільш детально в радянській історіографії вчена дипломатична діяльність Німеччини. Серед значного об'єму робіт, присвячених цій проблемі. центральне місце належить працям Єрусалимського, у яких розкрито сутність зовнішньої політики Берліну, плямованої на поглиблення суперечностей між Росією та Великобританією, з метою відволікти їх увагу від підготовки до боротьби за перерозподіл сфер впливу [34; 35]. Значне місце у вивченні міжнародних відносин 80-90-х рр. XIX ст. нежить академіку Є.В. Тарле, у монографії якого, зокрема, досліджується вектор зовнішньополітичного курсу Британської імперії в останній треті XIX ст. Використавши величезний архівний і друкований матеріал, автор розв’язав складний клубок міжнародних протиріч, який склався в Європі й Малій л наприкінці XIX ст. Приводячи докази агресивності планів західних держав Близькому Сході, історик розглянув їхні економічні позиції в цьому регіоні, відзначаючи рішучу розбіжність інтересів, у першу чергу, Великобританії та Австро-Угорщини з політикою Росії [106]. Серед досліджень другого періоду (50-70-х рр. XX ст.) з'являються публікації в яких радянські історики використовують більш широке коло джерел при вивченні російсько-британських відносин. Історія російсько-британських відносин знайшла відображення в лльних працях, присвячених історії Росії, її зовнішній політиці та кнародним відносинам. Видатні радянські вчені А.А Громико, І.Н. Земсков, В.А. Зорін, В.С. Семенов. С.Д. Сказкін, В.М. Хвостов у фундаментальній праці ;орія дипломатії» визначили сутність російсько-британських протиріч у Середній Азії та на Балтійському півострові, показали основні напрямки політики європейських держав у цих регіонах у XIX - на початку XX ст. [42;43] Міжнародні відносини на Близькому Сході у 80-х рр. XIX ст. та їх вплив розстановку сил в Європі проаналізовані в монографіях С.Д. Сказкіна. Варто укреслити також, що у праці «Кінець союзу трьох імператорів» дослідник зінчує розповсюджену точку зору про постійне прагнення Росії до захоплення Чорноморських проток, яка була детально обґрунтована в роботах М.М. Покровського [101]. У працях Н.С. Кіняпіної розглянуто російсько-турецькі відносини, зв'язки .ліської імперії з балканськими країнами та її роль у створенні незалежних лкав на Балканах. Н.С. Кіняпіна на основі аналізу внутрішнього та внутрішнього становища Російської імперії приходить до висновку, що у другій половині XIX ст. Санкт-Петербург намагався відновити свій вплив на Балканах, втрачений після Кримської війни, але не мав чіткої програми розділу оманської держави [49; 50; 51]. Для післявоєнної радянської історіографії також характерна багатовекторність при дослідженні Болгарської кризи 80-х рр. XIX ст. та вірменського національного питання» 90-х рр. XIX ст. як невід'ємних патових Східного питання та ролі європейських держав при їх врегулюванні. У роботах радянських істориків-міжиародників В.М. Хвостова та Ф.А. Ротштейна розкрито роль Росії в системі зовнішньополітичних відносин танньої четверті XIX ст. й місце проблеми близькосхідного врегулювання в її літиці. В.М. Хвостов даючи характеристику проблемам історії зовнішньої літики Російської імперії та міжнародних відносин кінця XIX - початку X ст., особливу увагу приділяв питанню підписання російсько-французької військової угоди 1894 р. і її значенню для подальшої політики держав на Баллканах та Близькому Сході [111; 112). У своїх працях Ф.А. Ротштейн розглядає зовнішню політику європейських країн на Балканах у другій половині XIX ст. і досліджує корені протиріч між Росією та Великобританією. Францією та Австро-Угорщиною Проблемі дослідження британської завойовницької політики в Середній Азії й російсько-афганського розмежування 70—80-х рр. XIX ст. присвячена йога Ф.Х. Юлдашбаєвої [1 19]. Важливий матеріал для дослідників, які працюють над проблемою російсько-англійських відносин, зосереджений в праці К.Б. Віноградова. Автор пав докладний аналіз британської історіографії кінця XIX - першої новини XX ст. [13; 14]. Проблемам аналізу британської історіографії 60-70-х рр. присвячена також робота І.Д. Парфенова «Англія і розділ світу в останній треті XIX ст.» Зовнішня політика Франції у Східному питанні в другій новині XIX ст. складає особливий інтерес. Ця проблематика вивчена достатньо повно. Вона, зокрема, знайшла своє відображення в загальних працях Манфреда [62; 63]. Ряд нових проблемних питань було поставлено у радянській історіографії третього періоду (80-початок 90-х рр. XX ст.). В останнє десятиліття існування Радянського Союзу було видано ряд колективних праць, у яких був даний комплексний аналіз зовнішньої політики європейських країн на Балканському півострові. Значна увага приділялася висвітленню кризи Османської імперії, піднесенню визвольного руху пінських народів, а також ролі Російської імперії в процесі утворення незалежних держав та автономій на Балканах [53; 69; 71; 75; 76; 8 1; 85; 89]. У цей період також з'являються праці, присвячені висвітленню колоніальної політики Уайтхоллу в другій половині XIX ст. Зокрема, на початку 80-х рр. вийшли друком роботи І.Д. Парфенова «Колоніальна експансія Великобританії в останній треті XIX ст.: рушійні сили, форми та методи» та «Монополія та імперія: англійські привілейовані компанії й колоніальна експансія 80-90-х рр. XIX». Хоча це дослідження з колоніальної політики Великобританії в Африці та Азії, у роботах спеціально не розглядається народний аспект боротьби за розділ світу. Головна увага приділена аналізу соціально-економічних та політичних процесів у метрополії, причин та мотивів експансіонізму [83; 84|. Серед робіт російських істориків 90-х рр. XX ст. - початку 2000-х рр. >л відзначити дослідження В.М. Віноградова, В.М. Хевроліної, Ніжинського, А.В. Ігнатьєва, О.Б. Широкорада, МЛО. Золотухіна, в яких розглянуто деякі усталені факти щодо місця Близькосхідної проблеми в зовнішній політиці Російської і Британської імперій. У монографії МЛО. Золотухіна «Росія, західноєвропейські країни та лнська імперія в період міжнародних криз на Балканах (1885-1888)» налагоджується близькосхідна політика держав, їх взаємовідносини з Османською імперією після Берлінського конгресу 1878 р., котрий встановив політичну систем}' й економічні зв'язки в Південно-Східній Європі. Особлива увага приділена аналізу російсько-турецьких відносин на фоні консолідації націй на Балканах. Вперше комплексно розглянуто болгарську проблему, яка лежала в основі двох криз 80-х рр. XIX ст., котрі вплинули як на долю балканських держав, так і на політику європейських урядів [37]. На особливу увагу заслуговує колективна монографія «Історія зовнішньої політики Росії. Друга половина XIX ст.» під редакцією В.М. Хевроліної. Автори, залучивши новий архівний матеріал, розглядають зовнішню політику Росії як систему взаємозалежних дій і процесів, розкриваючи вплив економіки і внутрішньополітичної ситуації на зовнішню політику російського уряду [40]. Проблемі режиму Чорноморських проток присвячене колективне монографічне дослідження під редакцією Л.М. Нежинського й А.В. Ігнатьєва. Значення режиму обумовлюється геостратегічним положенням Росії, потребами торгівлі, та оборони її Чорноморських територій. Тому, автори розглядають цю проблему як складову Східного питання і вказують на її особливе місце у зовнішній політиці Росії [92]. У своєму дослідженні, розрахованому на широке коло читачів, О.Б. Широкорад викладає історію військового, економічного і політичного ІСПЄКТІВ конфлікту Британської та Російської імперій [118]. Колективна монографія «У пороховому погрібі Європи», яка вийшла в 2003 р. за редакції В.М. Віноградова, присвячена міжнародним відносинам на Балканах у 1878-1914 рр. Книга містить нариси із зовнішньої політики Болгарії, Сербії, Чорногорії, Румунії, Греції, процеса утворення Албанії. Поряд із цим, у прааці велика увага приділена балканській політиці Росії, проведенню Німеччиною та Австро-Угорщиною курсу «Дранг нах Остен», та питанню про статус Босфору і Дарданелл [16]. Сучасні історики Російської Федерації досліджують російсько-британські з:лносини останньої третини XIX ст. переважно у рамках концептуальних узагальнюючих робіт з історії зовнішньої політики Росії. На даний момент також збільшилася кількість біографічних досліджень [2; 9; 12; 41; 70; 90; 93; ::о]. Таким чином, аналізуючи російську історіографію з досліджуваної проблеми, слід зазначити, що питання, пов'язані з вивченням британо-російських протиріч на Балканському півострові та Близькому Сході розглянуті явно недостатньо. Характеризуючи британську історіографію, присвячену дослідженню зовнішньої політики Великобританії та Росії можна стверджувати, що вона залічує значну кількість робіт. У британській історіографії проблеми можна виділити чотири основних періоди. Перший охоплює проміжок часу від 70-х рр. XIX ст. до закінчення Першої світової війни, коли кожна з публікацій у тій чи іншій мірі віддзеркалювала лише офіційне ставлення британського уряду до відносин з Російською імперією, виправдовуючи концепцію зовнішньої політики Уайтхоллу. Другий період тривав протягом 20-60-х рр. XX ст. Саме в цей час у британській історичній науці розпочалася боротьба прибічників різних напрямків, які почали дискусію про мотиви, принципи та методи зовнішньої політики Великобританії останньої треті XIX ст. У цей період широко перевидаються монографії та статті, які декларують «новий» підхід та перегляд традиційних концепцій. Характерною рисою третього періоду (70-80 рр. XX ст.) було подальше продовження дискусії між представниками різних напрямків, а також використання ними при написанні своїх робіт не лише західних документальних джерел, але й документальних матеріалів із радянських архівів. Із 90-х рр. XX ст. розпочався четвертий період, головною ознакою якого є заучення британськими істориками нових документальних матеріалів з російських архівів та перегляд ними деяких усталених фактів. У британській історіографії досліджуваного питання можна відзначити три головних напрямки - консервативний (апологетичний), ліберальний та радикальний. Представники консервативного напрямку не мають єдиного погляду на сутність і походження Східного питання. Повне невтручання у справи Османської імперії наприкінці XVIII - першій третині XIX ст., поступова зміна цієї політики у зв'язку з агресивністю російського уряду, послідовний захист інтересів Порти, боротьба за створення «справедливого» режиму Чорноморських проток - так зображується представниками цього напрямку зовнішньополітична лінія Великобританії на Близькому Сході. Представники апологетичного напрямку (С. Бакстон, М. Берроуз, М. Тревельян) підтримують версію про «російську загрозу Індії», тезу про Великобританію - «захисницю» Османської імперії, про намагання Росії у XIX ст. захопити Стамбул і Чорноморські протоки, а також провести територіальний розподіл Оттоманської держави. В оцінці позиції Російської імперії всі прихильники консервативного напрямку виходять із того положення, що Санкт-Петербург протягом усього XIX ст. прагнув до розділу - спадщини хворої людини» - Османської імперії. Основа їхньої концепції - протиставлення «охоронної» й «миролюбної» політики Британської імперії на Близькому Сході загарбницькій політиці Росії. Крім того, британо-російські протиріччя розглядалися ними у контексті боротьби Заходу та Сходу, причини якої історики цього напрямку бачили у політичних, економічних та культурних розбіжностях між Росією та країнами Західної Європи. Автори більшості книг, що видавалися в XIX ст. у Великобританії на теми про світову політику мали описовий характер, оскільки доступу в архіви історики не одержували. Мало хто замислювався над питанням про зв'язки зовнішньої й внутрішньої політики або над проблемами економічного суперництва між державами. Одним із небагатьох прикладів серйозного дослідження, у якому робилася спроба подивитися на політику під іншим кутом зору, можна вважати двотомний трактат С. Бакстона «Фінанси й політика :-89-1885» [122; 123]. У 1895 р. з'являється книга М. Берроуза «Історія зовнішньої політики Великобританії» - одна з перших спроб створення узагальнюючого нарису. Автор не обмежується побіжним оглядом, а веде систематичний виклад історії зовнішньої політики XVIII - другої половини XIX ст., з докладним трактуванням «морських» сюжетів, однак, і в його роботі простежується тенденційність - притаманна консервативним історикам. Резюмуючи всі положення які раніше фігурували у політиків і публіцистів, він стверджував що в Європі Британська імперія незмінно захищала інтереси найслабших країн від загрози підпорядкування найсильнішим [124]. М. Тревельян у монографії «Британська історія XIX сторіччя. І "89-1901», погоджуючись із основними тезами апологетичного напрямку, водночас вказував на те, що східна політика Великобританії у вказаний період була не досить продуманою та виваженою. На думку дослідника, зовнішньополітичний курс Британської імперії був би більш ефективним, якби політичні кола країни енергійніше підтримували національно-визвольні прагнення народів Османської імперії, що сприяло б укріпленню позицій Лондона на Балканах та Близькому Сході [139]. Інший характер мають дослідження британських істориків ліберального напрямку (Р. Маует, Дж. Гуч, А. Уорд, Г. Темперлі, В. Пьюрір, У. Медлікотт, А. Тейлор, Дж. Клейтон, П. Хопкірк, Д. Лі вен). Трактуючи в цілому зовнішню політику Росії так само, як їхні консервативні колеги, ліберали не впадають, однак, у крайній суб'єктивізм, уникають грубої тенденційності, не заперечують економічних і політичних інтересів Уайтхоллу на Близькому Сході і його прагнення, відстояти ці інтереси будь-якими способами. Крім того, їхньою улюбленою темою є «реформаторська» діяльність Великобританії в Османській імперії. Вони намагаються довести, що лише завдяки Великобританії натхненниці внутрішніх перетворень - Оттоманська держава зберегла життєздатність. 20-30-ті рр. XX ст. були періодом нових потрясінь у сфері міжнародного ЖИТТЯ, тому інтерес британської громадськості до історії зовнішньої політики ш ніяк не зменшився. У першу чергу читачів хвилювали питання, пов'язані з Першою світовою війною. Однак, і книги з історії дипломатії ХУІІІ-ХІХ ст. користувалися великим попитом. Так, у 1922-1923 рр. за редакцією Дж. Гуча й А. Уорда вийшла у світ «Кембриджська історія британської зовнішньої політики» у трьох томах [136; 137; 138]. У роботі охоплений період із 80-х років XVIII століття до завершення Першої світової війни. Для свого часу тритомник представляв значне досягнення. Це була велика, ретельно виконана зведена робота, у якій враховувалися майже всі проблеми, порушені англійськими істориками попередніх поколінь в області вивчення зовнішньої політики Великобританії з кінця XVIII ст. Автори переглянули велику кількість «синіх книг», мемуари та біографії політиків і дипломатів, попрацювали в їхніх особистих архівах, в окремих випадках залучалися важливі іноземні джерела. Поряд із тим, автори кембриджського тритомника захопилися розповіддю про дипломатичні демарші й переговори, залишивши в тіні багато важливих питань планування зовнішньополітичної лінії, експансіоністських цілей промисловців, фінансистів : колоніальних угруповань. У 1923 р. вийшла книга Р. Мауета «Історія європейської дипломатії 1815-1914 рр.». У 1927 р. дослідник продовжив виклад історії міжнародних відносин до 1925 р. Ця праця мала науково-популярний і узагальнюючий характер із залученням незначної джерельної бази [130]. Одним із перших в історичній науці з позицій радикалізму в 30-х рр. XX ст. виступив Р. Сетон-Уотсон. В 1937 р. з'явилася його фундаментальна праця «Британія в Європі. 1789-1919». У якій мова йшла про огляд британської політики стосовно своїх суперників на материку - Франції та Росії. Робота з такими широкими хронологічними рамками не могла бути заснована на великій кількості архівних матеріалів, однак, опубліковані документи, парламентські звіти, мемуари й монографії склали досить солідну її основу. Р. Сетон-Уотсон, аа відміну від багатьох ліберальних істориків, визнавав, що союзи й угоди, на їх і йшов британський істеблішмент, не мали нічого спільного з якими-небудь ідейними й моральними міркуваннями. Вчений наголошував на тому факті, що політика Великобританії на Сході мала колоніальний характер і була помилковою [134]. Прибічники радикального напрямку стверджували, що Лондон повинен був підтримати національно-визвольну боротьбу балканських народів, а не перешкоджати розпаду Оттоманської держави. Радикальні британські історики також відзначали, що політика Росії не загрожувала геополітичним інтересам Великобританії. Ліберальний напрямок у британській історіографії 30-х рр. XX ст. представлений у роботах Г. Темперлі. Дослідник відзначав, що східна політика Уайтхоллу була взаємовигідною як для британського істеблішменту, так і для Стамбулу. Г. Темперлі вважав, що з одного боку захищаючи в Османській імперії власні інтереси, Великобританія - з іншого, дбала також про національні інтереси Порти, чим сприяла її прогресивному розвитку [135]. Інший представник ліберальної школи В. Пьюрір у праці «Міжнародна економіка і дипломатія на Близькому Сході» головною причиною конфлікту між Санкт-Петербургом та Лондоном вважає не балканські справи, а боротьбу Російської імперії за проникнення до Індії, наголошуючи, що саме цей момент і став визначальним фактором усього східного вектору політики Великобританії. Досліджуючи динаміку російсько-британських протиріч на Близькому Сході, вчений аналізує політичні та економічні чинники цього процесу [133]. Болгарська криза 80-х рр. XIX ст. як складова Східного питання також знайшла своє відображення в роботах британських авторів. Так, У. Медлікотт у гоботі «Держави та об'єднання двох Болгарій, 1885» аналізує причини зміни позиції Лондона стосовно об'єднання Болгарського князівства в період від Берлінського трактату 1878 р. до Румелійського перевороту 1885 р. Втративши сзіії виключний вплив в Османській імперії, Уайтхолл, врахувуючи вигідне геостратегічне розташування та використавши економічну залежність болгарських фінансово-промислових кіл від британського капіталу, з 80-х рр. XIX ст. починає вважати форпостом своєї політики на Балканах цю південно-слов'янську країну [129]. Одним з найвпливовіших представників ліберального напрямку був А.Дж.П. Тейлор. Його світогляд як історика сформувався в 30-х рр. XX ст., під впливом роботи у книгосховищах й архівах країн Центральної Європи. Вже перші книги А.Дж.П. Тейлора свідчили про ерудицію автора, прагнення оригінально трактувати здавалося б уже вирішені питання. Такою, наприклад, є його робота «Габсбурзька монархія 1809-1918» видана в 1941 р. У цій праці найбільша увага приділялася політичним подіям і відносинам Австрії й Австро-Угорщини із сусідніми державами [109]. У монографії А.Дж.П. Тейлора «Боротьба за панування в Європі 1848-1918 рр.» досліджується зовнішня політика великих держав другої половини XIX - початку XX ст. з використанням документів з архівів Лондона, Парижа, Відня, а також мемуарної літератури, свідчень сучасників подій та інших джерел. Автор пояснював хід подій на міжнародній арені теорією збереження «рівноваги сил» у Європі [108]. У 1958 р. зявляється третій том «Кембріджської історії Британської імперії», яки був першою серйозною спробою створити багатопланову працю узагальнюючого характеру. Робота охопила період 1870-1914 рр. Стаття про період 1880-1895 рр. написана Р. Робінсоном. Зберігаючи вірність традиційним ліберальним концепціям, автор вносить нові тенденції у висвітлення деяких проблем імперії. Зокрема, експансіоністська політика Великобританії останньої третини XIX ст. представляється як випадкова, оборонна та альтруїстична, позбавлена економічних стимулів і продуманого плану дій [125]. Серед досліджень 60-х рр. варто відзначити роботу Е. Ротштейна «Зовнішня політика Англії та її критики 1830-1950». У монографії автор висвітлює маловивчену діяльність англійської радикальної інтелігенції, яка була спрямована проти колоніальної політики британського істеблішменту у період, який нас цікавить. Дослідник детально характеризує колоніальну політику Великобританії, аналізує принципи, форми та методи її проведення [132]. Важливе значення при розгляді політики Санкт-Петербургу та Уайтхоллу в Східному питанні мають роботи ще одного представника радикального напрямку британської історичної науки М.С. Андерсона. У роботах дослідника досить докладно показане протистояння Росії й Великобританії на Балканах, Близькому та Середньому Сході. Варто також відзначити, що в монографіях «Східне питання. 1774-1923» і «Великі держави та Близький Схід. 1774-1923» М.С. Андерсон, на основі широкого використання праць радянських істориків О.І. Дружиніної, О.М. Зайончковського, Н.С. Кіняпіної, О.В. Фадєєва, а також залучення російських архівних матеріалів, приходить до висновку, що Східна політика Лондонського кабінету була спрямованою не на безкорисне відстоювання національних інтересів Османської імперії, а носила виключно колоніальний характер [120; 121]. Наголошуючи, на тому, що Російська імперія була головним супротивником Великобританії на Сході у 1815-1907 рр., ліберальний дослідник Дж. Клейтон продовжує розвивати ідею про «оборонну» й -«миролюбну» політику британського істеблішменту в Близькосхідно-Балканському регіоні. Водночас автор велике значення приділяє економічним факторам, які лежали в основі протистояння провідних європейських урядів на Балканах та Близькому Сході [126]. У роботах П. Хопкірка досить докладно показана дипломатична боротьба Російської та Британської імперії в Азії в контексті «Великої гри». Але при цьому Росія постійно звинувачується у віроломстві й підступництві, а дії британських політиків і військових виправдовуються дотриманням національних інтересів і захистом азіатських народів від російської агресії ;і15]. Серед досліджень сучасного періоду варто відмітити працю Д. Лівена «Російська імперія та її вороги з XVI ст. і до наших днів». У роботі автор аналізує історію зовнішньої політики Росії з точки зору протистояння Росії з Великобританією та Габзбурзькою монархією. Дослідник вказує, що незважаючи на гостроту російсько-австрійських протиріч, Лондон все ж залишався головним противником та конкурентом Санкт-Петербургу на Балканському півострові [131]. Отже, аналізуючи британську історіографію необхідно відзначити головне: всі її представники, які розглядали процес розвитку зовнішньої політики Великобританії та Росії, намагалися перебільшити роль Лондонського кабінету у відновленні миру в Південно-Східній Європі та на Близькому Сході. До того ж, незважаючи на зростаючий інтерес до вказаної проблеми, практично немає досліджень, які б докладно розглядали балкансько-близькосхідну політику держав у період після Берлінського конгресу 1878 р. У вітчизняній історіографії, останнім часом, приділяється багато уваги дослідженню історії міжнародних відносин. Зокрема, з'явилася значна кількість робіт присвячених зовнішній політиці європейських держав під час загострень Східного питання на Балканах та Близькому Сході у XIX ст. У 1999 р. вийшла праця В.Л. Самчук «Болгарське питання у політиці Союзу трьох імператорів (від Берлінського конгресу 1878 р. до вирішення династичного питання 1888 р.)». У цій роботі на основі широкого кола історичних джерел, у першу чергу архівних матеріалів і публікацій документів, досліджень вітчизняних та зарубіжних істориків, мемуарної літератури, періодичної преси досліджено місце та роль болгарського питання - стрижневої проблеми на Балканах 80-х рр. XIX ст., у політиці Німеччини, Росії та Австро-Угорщини й Великобританії та проаналізовано роль великих держав у розв'язанні цього міжнародного конфлікту [98]. Всебічному аналізу кризових явищ останньої треті XIX ст. в Османській імперії, які були пов'язані із вирішенням національної проблеми, народів включених до складу Порти, присвячене дослідження В.Л. Самчук «Південно-слов'янські країни у політиці європейських держав періоду балканських криз 80-х рр. XIX ст.». Оскільки на той час Російська імперія перебувала у центрі балканських подій, то особлива увага акцентується саме на аналізі російського зовнішньополітичного курсу в цьому регіоні. Крім того, висвітлюється роль балканських криз 80-х рр. XIX ст. у визначенні позицій провідних європейських кабінетів відносно Східного питання та виробленні основ міжнародної політики [99]. У працях представників Луганської школи сходознавства особливий акцент робиться на дослідженні східного вектору зовнішньополітичного курсу Великобританії у другій половині XIX - на початку XX ст. Зокрема, детально висвітлюються аспекти колоніальної політики Сент-Джемського кабінету в різних частинах світу та особливості міжнародної дипломатії, пов'язані з цим процесом [26; 97]. К.А. Русаков у дисертаційній роботі «Проблема Чорноморських проток у зовнішній політиці Великобританії 1892-1920 рр.» розглядає питання про статус Босфору та Дарданелл у політиці великих держав у контексті вирішення Близькосхідної кризи 90-х років XIX ст. [96]. Серед досліджень, присвячених вивченню дипломатичної боротьби Російської імперії та Великобританії на Близькому Сході варто відмітити роботу В.В. Вербовського «Західна Вірменія в зовнішній політиці Великої Британії, 1914-1923 рр.» Розкриваючи причини російсько-британського протистояння на Близькому Сході, автор наголошує на важливості «вірменського» вектора близькосхідної політики Уайтхолла та доводить принципове геостратегічне значення Західної Вірменії для Лондонського кабінету як ключового пункту до монопольного панування в Малій Азії [11]. Поміж сучасних досліджень з історії міжнародних відносин періоду нового часу слід відзначити також публікації А.В. Гончаренка. У своїх роботах дослідник дає комплексний аналіз зовнішньополітичного курсу Великобританії та Російської імперії на Балканах в останній треті XIX ст. Варто підкреслити, їло в публікаціях автора особлива увага акцентується на періоді Східної кризи '.875-1878 рр., наслідки якої лягли в основу чергових загострень Східного питання 80-90-х рр. XIX ст. та мали надзвичайно важливий вплив на вироблення подальшого зовнішньополітичного курсу провідних європейських кабінетів у вказаному регіоні [18; 19; 20; 21; 22; 23]. Таким чином, історіографічний огляд літератури дозволяє зробити висновок про те, що як вітчизняними, так і закордонними авторами протягом кінця XIX - початку XXI ст. висвітлене досить широке коло питань, пов'язаних із розвитком російсько-британських зовнішньополітичних відносин у досліджуваний період. Але практично немає робіт, які б узагальнювали всі аспекти, порушеної проблеми. Крім того, для значної частини як радянських, так і закордонних дослідників на різних етапах була характерна ідеологізація тих або інших аспектів досліджуваного питання, тому їхні оцінки вимагають перегляду. РОЗДІЛ 2 СТАНОВЛЕННЯ РОСІЙСЬКО-БРИТАНСЬКИХ ВІДНОСИН У 1553-1885 рр. Історія російсько-британських відносин нараховує уже декілька століть: у 2009 р. виповнилося 456 років із часу встановлення дипломатичних відносин між Російською імперією та Великобританією. 24 серпня 1553 р. корабель британського торгівельного товариства, заснованого у Лондоні під назвою «Торгівельна компанія шукачів країн, земель, островів, держав і володінь, ще невідомих і досі не відвіданих морськими шляхами» під командуванням Р. Ченслера у пошуках нового шляху до Індії пристав до гирла Північної Двіни. На запрошення російського царя Івана IV Р. Ченслер прибув до Москви, де, виконуючи обов'язки посланця англійського короля Едуарда VI, передав російському монарху документ, від 14 лютого 1553 р., який був адресований усім можновладцям, «правлячим у північних і східних країнах, які знаходилися по іншу сторону Льодовикового океану, рівно як і правителям Східної Індії». Суть послання зводилася до обгрунтування необхідності встановлення дружніх відносин між країнами, а також у сприянні міжнародній торгівлі. У результаті цього візиту Р. Ченслер отримав від Івана IV привілей на торгівлю його компанії на території Росії [80, 27-31]. Після повернення до Лондона, привелеї вказаного товариства були значно розширені, а Р. Ченслера знову направили до Росії з офіційними листами від королеви Марії і короля Філіпа із пропозицією про встановлення торгівельних стосунків між країнами. Невдовзі російським посланцем у Лондоні О.Г. Нєпєя був дисконтований перший торгівельний договір між державами. А в 1555 р. у Лондоні була створена «Мозсо\у Сотрапу», яка отримала від парламенту монопольне право на торгівлю з Росією [78, Тривалий час відносини між країнами зводилися в основному до торгівельних зносин. Але починаючи з 1567 р. Іван Грозний зробив кілька пропозицій англійській королеві щодо підписання оборонного та наступального договорів. Проте, Лондон не бажав сваритися зі Священною Римською Імперією, Польшею, та Швецією, які перебували у ворожих стосунках із Росією. Тому на Даунінг стріт під різними приводами відмовлялись від підписання такого договору, й намагалися зосередити увагу виключно на торгівлі [10, 67]. Невирішеність політичної ситуації негативним чином відбивалася на торгівельних зв'язках між країнами. Становище покращилося лише після того, як на прохання Івана Грозного Англія у 1581 р. відправила до Російської імперії 13 кораблів із порохом та бойовими знаряддями. Врахувавши цей факт, російський можновладець акредитував свого посланця в Лондоні Ф. Пісемського. У свою чергу Форін оффіс надав аналогічні повноваження посланцю в Москві Дж. Боуесу [80, 32-41]. Протягом усього XVII ст. торгівельні зв'язки між Росією і Великобританією розвивалися досить динамічно, а тому Англія майже безперервно тримала у Москві свого резидента, який захищав інтереси британських купців. Разом з тим, уже з 20-х рр. XVII ст. частішають скарги російських торгових людей на їхнє розорення від безмитної англійської торгівлі, яка набула значних розмірів. У 1649 р., зважаючи на постійні скарги московських купців та скориставшись вдалим приводом - стратою короля Карла І, російський уряд скасував усі привілеї, якими користувалися англійські торговці в Росії. 1 червня 1649 р. був виданий указ «Про вислання англійських купців з Росії і приїзд їх лише до Архангельська, за їхні значні несправедливі і шкідливі для торгівлі російської вчинки, особливо за вчинене в Англії вбивство короля Карла І» [78, 9-10]. Із того часу купці «Московської компанії» були позбавлені своїх виключних привілеїв, відновлення яких стало предметом постійних клопотань англійського уряду [5, 114-115]. Російсько-британські відносини значно пожвавилися у XVIII ст., початок якого ознаменувався для Росії її участю у Північній війні (1700-1721 рр.). Вони розвивалися у тісній взаємозалежності із загальною міжнародною ситуацією в Європі, яка на початку XVIII ст. виявилась досить сприятливою для боротьби Російської імперії за повернення земель на Балтійському узбережжі, захоплених шведами в XVII ст. У цей час провідні західноєвропейські держави, у тому числі й Великобританія, були зайняті підготовкою до війни за іспанську спадщину (1701-1714 рр.) і та обставина, що Швеція, котра могла стати союзницею Франції, була зв'язана війною на сході Європи була для Лондонського кабінету надзвичайно зручною. Тому англійський уряд у 1704-1708 рр. категорично відмовлявся взяти на себе посередництво у примиренні Російської імперії та Швеції, про що наполегливо порушував питання Петро І [ 5, 130]. Полтавська перемога 1709 р. разом із корінним переломом у співвідношенні сил між Росією і Швецією, внесла такі ж кардинальні зміни і у російсько-британські відносини. Саме після Полтавської битви і закінчення війни за іспанську спадщину відбулося різке посилення антиросійських настроїв серед англійських правлячих кіл, які виступили під лозунгом збереження рівноваги сил на Балтійському морі [80, 59-62]. Наступна фаза дипломатичної боротьби між Російською та Британською імперіями припадає на 1716-1720 рр., коли англійський уряд намагався створити антиросійський блок європейських держав й Порти. Намагаючись нав'язати Росії своє посередництво при підписанні російсько-шведського миру Великобританія поряд із дипломатичними важелями використовувала і військові засоби тиску: британський флот тричі (у 1719, 1720, 1721 рр.) заходив у Балтійське море [78,271]. 10 січня 1720 р. у Стокгольмі між Англією і Швецією був укладений договір, за яким Георг І отримав Бремен і Ферден і зобовязувався допомагати Швеції у її боротьбі проти Росії [ 5, 133]. У відповідь на загрозу прямого виступу Великобританії на чолі антиросійської коаліції Петро І уклав договір з Францією, зав'язав відносини з ворожою Великобританії Іспанією та розпочав переговори з Карлом XII на Аландських островах. Чутки про підписання російсько-франко-іспанського союзу, спрямованого проти Англії, змусили Лондонський уряд зайняти більш стриману позицію щодо Росії. На момент завершення Північної війни дипломатичні відносини між Росією та Великобританією було розірвано. Спроби британського уряду поновити дипломатичні стосунки в останні роки правління Петра І успіху не мали. Вони були відновлені лише у 1730 р. за часів правління Анни Іоанівни. 2 грудня 1734 р. у Санкт-Петербурзі був укладений англо-російський трактат про дружбу, спільну комерцію та навігацію [80, 72-73]. У 40-х рр. XVIII ст. спостерігалося певне зближення між двома урядами. Його причиною було загострення британо-французьких відносин. У війні за австрійську спадщину (1740-1748 рр.), яка йшла між Австрією й Великобританією, з одного боку, і Францією та Прусією - з іншого, Росія підтримала британо-австрійський блок. З квітня 1741 р. у Санкт-Петербурзі був підписаний англо-російський оборонний та наступальний союз. За цим договором держави домовились допомагати одне одному всіма наявними сухопутними та морськими силами проти ворога тієї або іншої країни чи спільного супротивника. Проте, через смерть Анна Іоанівни цей договір не набув юридичного оформлення. 11 грудня 1741 р. у Москві був підписаний і скріплений печатками короля Георга та імператриці Єлизавети новий англо-російський договір. Від попередньої угоди він відрізнявся лише 15 статтею, за якою сторони домовилися, що умови договору не розповсюджуються на випадок війни між Росією й Портою, та іншими східними народами, а також на воєнні кампанії Британії, спрямовані на захист її колоній в Америці, та поза межами Європи [5, 143-145]. 27 листопада 1747 р. Великобританія та Голландія з одного боку і Росія з іншого, підписали «субсидну конвенцію», яка зобов'язувала уряд останньої за грошову субсидію розміром у 300 тис. фунтів стерлінгів щорічно виставляти 35-тисячний армійський корпус в Лівонії і 50 військових галер з 12-ма тис. чол. в одному з портів Балтійського моря для захисту ганноверських володінь Британського королівського дому [42, 354; 80, 82]. У 1755 р. російський канцлер Бестужев-Рюмін і британський посол Уільямс підписали нову «субсидну конвенцію». Відповідно до неї Росія зобов'язувалася за 500 тис. фунтів одноразової і 100 тис. фунтів щорічної субсидії виставити проти ворогів Великобританії на континенті 55-тисячну армію. При підписанні цієї конвенції російський дипломат виходив із розрахунку, що вона буде спрямована лише проти Прусії [5, 150-151]. Однак, у 1756 р. політична ситуація в Європі різко змінилася, у зв'язку з чим значно погіршилися російсько-британські відносини. Семирічна війна (1756-1763 рр.) між Великобританією і Францією, спонукала британський уряд укласти Уайтхольський договір із Пруссією, щоб гарантувати собі допомогу з боку останньої. Сент-Джеймський двір розраховував, що Росія, пов'язана з ним «субсидною конвенцією», приєднається до цього договору. Проте побоюючись надмірного посилення Прусії, російський уряд підтримав австро-французький союз. Але, незважаючи на те, що «субсидна конвенція» 1755 р. не була реалізована, дипломатичні відносини між країнами не постраждали, оскільки обидві сторони були зацікавлені у збереженні торгівельних зв'язків. Із приходом до влади Петра III зовнішньополітичний курс Російської імперії різко змінився: з Пруссією було підписано не лише мир, а й союз. На період правління Петра III російсько-британські відносини нормалізувалися. Проте, в ході війни американських колоній за незалежність (1775-1783 рр.) британо-російські відносини загострилися у зв'язку з тим, що 28 лютого 1780 р. Санкт-Петербург виступив з декларацією про морський збройний нейтралітет [80, 104-108]. Принципи збройного нейтралітету викликали жорстку критику з боку Великобританії, проти якої вони були спрямовані. У своїх виступах представники обох палат парламенту наполягали на визнанні цієї декларації найбільш ворожим актом Російської імперії проти Англії [80, 109-1 10]. Ще більшої шкоди зазнали російсько-британські відносини у період Східної кризи 1791 р., коли обидві держави були за крок від війни. Великобританія провокувала Османську імперію до воєнної кампанії проти Росії. Після підписання Ясського миру 1791 р. Лондон був готовий навіть до оголошення війни Російській імперії. Однак, російська дипломатія, спираючись на зацікавленість торгово-промислових кіл Великобританії у збереженні миру та заручившись підтримкою лідера британської опозиції Фокса, змогла відвернути загрозу розриву дипломатичних відносин [51, 98-103]. Початок Великої французької революції 1789-1794 рр. порушив європейську рівновагу. Боротьба з Францією постала у центрі всіх міжнародних подій і змогла на певний час зблизити Лондонський та Санкт-Петербурзький двори. На початку 1793 р. обидві країни приєдналися до І антифранцузької коаліції, а у грудні 1798 р. - стали головними організаторами II коаліції. 18 грудня 1798 р. Павло І підписав союзний договір з Георгом III, за яким Росія зобовязувалася виставити 45-тисячну армію, котру Англія зі свого боку мала фінансово забезпечити. Російський і британський морські флоти також діяли злагоджено [80, 1 17-1 30]. Проте, порозуміння тривало лише протягом одного року, бо основні протиріччя між союзниками залишилися невирішеними. У зересні 1800 р. Великобританія захопила о. Мальту, після чого Павло І розірвав союзні і дипломатичні відносини з Лондоном [5, 154-155]. Таке напруження між країнами немунуче привело б до війни, тому першим зовнішньополітичним актом Олександра І стало відновлення відносин з Великобританією [41, 3 5]. 5 червня 1801 р. була підписана російсько-британська морська конвенція, яка носила компромісний характер: Росія відмовлялася від боротьби за право нейтральних держав вести торгівлю з воюючими, не рахуючись з блокадою узбережжя, а Британія, у свою чергу, відмовлялася від намірів залучити Росію до боротьби з Францією [80, 136-137]. 30 березня 1805 р. у Санкт-Петербурзі Олександр І підписав новий союзний договір з Англією та Австрією проти Наполеонівської імперії. Проте, розгром російської армії під Фрідландом і підписання Тильзитського миру 1807 р. між Росією і Францією, який передбачав спільні дії двох держав проти будь-якої ворожої їм третьої європейської держави і приєднання Російської імперії до континентальної блокади, призвели до розриву російсько-британських відносин і війни між недавніми союзниками та традиційними торговими партнерами, яка проявилася у зіткненнях на морі, котрі, однак, не доходили до кровопролитних боїв [80, 148-150]. Але вже у вересні 1811 р. Великобританія, яка опинилася у стані майже повної міжнародної ізоляції, за посередництва іспанського посла Ф. Зеа Бермудеса звернулася до Олександра І з пропозицією «відновити колишні дружні відносини» і об'єднатися для спільної боротьби з Наполеоном [30, 289]. 6 липня 1812 р. у шведському місті Оребро було підписано британо-російський договір про мир і дружбу. Союз двох держав поклав початок утворенню нової шостої антифранцузької коаліції [41, 84]. Після розгрому Наполеона 1815 р. і встановлення Віденської системи міжнародних відносин провідна роль у вирішенні більшості •європейських питань належала Лондону та Санкт-Петербургу. Але інтереси лержав-переможиць були дуже суперечливими. Російська імперія протистояла встановленню британської панівної ролі на континенті. Англійську дипломатію зі свого боку турбувало укріплення позицій Росії в Європі [41, 157]. Особливо загострилося британо-російське суперництво під час Східної кризи 20-х рр. XIX ст., коли між Великобританією та Росією розгорілася боротьба за лідерство у врегулюванні греко-турецького конфлікту. Події на Балканах непокоїли Лондонський кабінет, оскільки загрожували політиці збереження статус-кво в Османській імперії і відбувалися у небезпечному сусідстві з Іонічними островами, де вже давно визрівало невдоволення британськими колоніальними методами управління. Головне завдання британської дипломатії полягало у тому, щоб будь-якими засобами відвернути російсько-турецьку війну і перехопити у Росії ініціативу у врегулюванні конфлікту на Балканах. Російський уряд, у свою чергу, намагався взяти під свій політичний контроль цей стратегічно важливий регіон Європи [69, 283]. 23 березня 1826 р. у Санкт-Петербурзі було підписано британо-російський протокол із грецького питання. У ньому знайшли відображення інтереси кожної сторони: Росія погоджувалася на британське посередництво у греко-турецьких переговорах, а пункт 3 документу дозволяв здійснити «спільний чи односторонній» вплив на Оттоманську державу у випадку відмови султана від посередництва [2, 325]. У 1832 р. відбулося чергове загострення Східного питання. Васал султана, паша Єгипту Мухамед Алі залишився незадоволений винагородою, яку отримав за участь у придушенні грецької революції 1825-1827 р., тому він повстав проти свого сюзерена та пішов на нього війною, вимагаючи передачі йому в спадкове володіння Сирії [24, 23-37]. Після розгрому турецької армії 21 грудня 1832 р. у битві під Конією, султан Махмуд звернувся по допомогу до західних держав. Але французька дипломатія, яка давно облюбувала Єгипет і Сирію як майбутню сферу свого впливу, відмовилася йому допомогти. Г. Пальмерстон запропонував султану зачекати австрійської допомоги: він розраховував не доводити Стамбул до необхідності звернутися до Миколи І. У цій ситуації у відповідь на офіційне прохання турецького султана від З лютого 1833 р. про допомогу, 20 лютого 1833 р. російський флот з'явився в Босфорі. 2 квітня у Босфорі, з'явилася нова російська ескадра, а через кілька днів - і третя. На берег було висаджено близько 14 тис. російських солдатів [27, 254]. Французький й англійський уряди були надзичайно занепокоєні цим фактом. Тому вони відправили ескадри до берегів Єгипту й домоглися встановлення миру між султаном і Мухамедом Алі. Однак і для Порти й для Європи було ясно, що Ібрагім був зупинений не маневром британських і французьких судів, а російською армією, яка стояла на малоазійському березі Босфору. 8
Ціна(грн.) 20

Замовлення

Замовлення