0 800 330 485
Працюємо без вихідних!
Гаряча лінія
Графік роботи
Пн - Пт 09:00 - 20:00
Сб - Нд 10:00 - 17:00
Пишіть в чат:
Для отримання інформації щодо існуючого замовлення - прохання використовувати наш внутрішній чат.

Щоб скористатися внутрішнім чатом:

  1. Авторизуйтеся у кабінеті клієнта
  2. Відкрийте Ваше замовлення
  3. Можете писати та надсилати файли Вашому менеджеру

Барокове полемічне письменство: легенди і розвідки (ID:352532)

Тип роботи: курсова
Дисципліна:Література
Сторінок: 29
Рік виконання: 2019
Вартість: 200
Купити цю роботу
Зміст
Зміст Вступ………………………………………………………………………….2 Розділ І. Жанр. Та ідейно-стилістичні особливості української полемічної літератури…………………………………………………………….4 Розділ ІІ. Полемічне письменство в контексті українського літературного процесу епохи Бароко…………………………………………..13 2.1. «Поученіє» Герасима Смотрицького………………..14 2.2. «Апокрисис» Христофора Філалета………………..16 2.3. «Послання» Івана Вишенського…………………….17 2.4. «Казання» Стефанія Зизанія…………………………20 2.5. «Тренос» Мелетія Смотрицького…………………...22 2.6. «Палінодія» Захарії Копистенського……………….23 Висновки………………………………………………………………26 Список використаних джерел………………………………………28
Не підійшла ця робота?
Ви можете замовити написання нової роботи "під ключ" із гарантією
Замовити нову
Зразок роботи
Вступ Джерело мудрості, витоки культури, жанрове багатство, колиска українського письменства – все це давня література. Середньовіччя стало зародковим та формотворчим етапом української літератури. Початковий Києворуський період презентує зразки орнаментального та монументального стилів, розмаїття жанрів та форм, художніх засобів та стилів. Епоха бароко засвідчила появу полемічної літератури. Буремні історичні події, пов’язані із Берестейською унією, дали поштовх для гострих дискусій. XVI – XVII століття ознаменувало початок нової епохи в українській літературі. Реформаційна та контрреформаційна течії на Заході XVI-XVII століть стали ферментом інтелектуального життя й на Сході Європи, в тому числі й у польсько-литовській Речі Посполитій. Найяскравіше цей фермент проявився у тогочасній релігійній полеміці між протестантами, католиками, уніатами та православними. Протестантську полеміку, що так і не вийшла за межі суспільної верхівки, можна б назвати війною генералів без армій. Різні позиції, що їх займали диспутанти, співвідносилися із соціальними і національними відмінностями регіону, і в цьому їх інтерес і вага. Дослідження полеміки на прикладі дискусій XVI – XVII століть є актуальним. Адже викриває нові аспекти предмета – полемічних творів Г.Смотрицького, Х. Філалета, І. Вишенського, С.Зизанія, М. Смотрицького, З. Копистенського, як зразків полемічної літератури та свідків епохи. У даному дослідженні ставиться мета дослідити жанрову специфіку полемічної літератури на прикладі творів Г.Смотрицького, Х. Філалета, І. Вишенського, С.Зизанія, М. Смотрицького, З. Копистенського, оцінити внесок письменників в українську літературу. Завдання: • з'ясувати особливості світоглядних меж письменників; • розкрити проблематику полемічних творів; • дослідити поетику та символізм полемічної літератури даного періоду; • адекватно оцінити внесок письменників у літературу. Методи дослідження: • біографічні; • порівняльно-історичні: • генетико-типологічні; • системно-естетичні; • компаративістські; • описові. Актуальність дослідження полягає у системному аналізі полемічної літератури як виняткового жанру українського письменста, у перспективі розвитку його сьогодні як якісно нової формації з урахуванням набутків минулого та аспектів сучасності. Розділ І. Жанр. Та ідейно-стилістичні особливості української полемічної літератури Українська церковно-полемічна література XVI-XVII століть виникла й розвивалась як один із засобів захисту православ'я від католицизму, який прагнув підкорити українську церкву владі Папи Римського, від примусової полонізації українського народу. Українська церковно-полемічна література XVI-XVII століть виникла й розвивалась як один із засобів захисту православ'я від католицизму, який прагнув підкорити українську церкву владі Папи Римського, від примусової полонізації українського народу. Під полемічною літературою розуміють сукупність художньо-публіцистичних творів, які були написані у формі церковно-історичних трактатів, відкритих листів, послань, промов. Така форма літератури закликала до дискусії, суперечки протилежних сторін, тобто до полеміки. Звідси, на мою думку, і виник термін "полемічна література". Полемічні твори досліджуваного періоду нерідко виходять за межі церковних суперечок, богословських дискусій. У них виразно проступають риси викривальні, відчувається голос полеміста на захист пригноблених верств населення, бідного і нещасного селянина. Поштовхом до полеміки стала книга польського пропагандиста католицизму, противника православ'я Петра Скарги "Про єдність церкви Божої" (1577), яка по суті була ідеологічною основою Брестської унії (1596). Ціла низка творів, наприклад полемічне "Посланіє до латин из их же кніг", з'явилося як відповідь на цю книгу П. Скарги. На захист православної віри піднялися православні священики, просвітителі XVI-XVII століть, перед якими стояло завдання - у словесному поєдинку викрити й засудити церковну унію, висміяти зрадників-уніатів. Церковно-релігійна боротьба довкола Берестейської церковної унії, яку повели православна шляхта, братства на терені політичному в сеймі, сеймиках, а також протестами і позовами в судах, поведена була також і на літературному полі, в творах полемічних. В Польщі тих часів існувала широка свобода писаного й друкованого слова, не було попередньої цензури творів, — отже і полемічна література вже в XVI в. (найбільше поміж католиками і протестантами) була сильно розвинена. Полеміку в унійній акції розпочав єзуїт Петро Скарга в р. 1577. Досвідчені в полемиці з протестантами, оо. єзуїти, з проголошенням Берестейської унії, унійну й католицьку пропаганду широко ведуть друкованим словом, у формі проповідей, публікацій, брошур, послань, цілих науково-богословських творів. Писали в цьому часі Петро Скарга (особливо в обороні Берестейського унійного собору), Іпатій Потій (найбільш плодовитий автор в цьому часі з боку уніятів), Йосафат Кунцевич, Лев Кревза і інш. Цієї літератури, писаної й ширеної освіченим (між інш., Іпатій Потій вчився в кальвінській школі кн. Радивила, потім в Краківській академії, до 33 року життя був протестантом), випробованим в дискусіях супротивником, не можна було замовчати, бо ж вона, за словами сучасників, „сіяла развращеніе", не протиставши якому, ,,ми, православні, в кінець розійдемося, у відступстві римського послушанія"... Так повстає православна полеміка з латино-уні-ятами, яка з кінця XVI в. тягнеться (з незначними перервами) до початку XVIII віку. Розділ ІІ. Полемічне письменство в контексті українського літературного процесу епохи Бароко Церковно-релігійна боротьба довкола Берестейської церковної унії, яку повели православна шляхта, братства на терені політичному в сеймі, сеймиках, а також протестами і позовами в судах, поведена була також і на літературному полі, в творах полемічних. В Польщі тих часів існувала широка свобода писаного й друкованого слова, не було попередньої цензури творів, — отже і полемічна література вже в XVI в. (найбільше поміж католиками і протестантами) була сильно розвинена. Полеміку в унійній акції розпочав єзуїт Петро Скарга в р. 1577. Досвідчені в полеміці з протестантами, єзуїти з проголошенням Берестейської унії, унійну й католицьку пропаганду широко ведуть друкованим словом у формі проповідей, публікацій, брошур, послань, цілих науково-богословських творів. Посеред полемічних творів цього православно-народнього характеру найвизначніше місце належить безумовно посланням українського афонського ченця Івана Вишенського. Українська полемічна література відстоювала, хоч і в релігійній формі, право народу на свою віру, на соціально-національне визволення, правдиво зображувала життя, страждання, утиски народу. Полемічні твори досліджуваного періоду нерідко виходять за межі церковних суперечок, богословських дискусій. У них виразно проступають риси викривальні, відчувається голос полеміста на захист пригноблених верств населення, бідного і нещасного селянина. Отже, боротьба релігійна нерозривно пов'язана з боротьбою соціальною і національною, а полемічна література викриває пригноблення народу - церковне, соціальне і національне. 2.1. «Поученіє» Герасима Смотрицького Смотрицький Герасим Данилович - письменник і педагог з дрібної шляхетської родини з Поділля, один з видавців «Острозької Біблії», до якої написав передмову і віршовану посвяту князю Костянтину Острозькому, один із зразків найдавнішого українського віршування (нерівноскладове), що нагадує українські думи. Г. Смотрицький відомий своїми полемічними творами, спрямованими проти католицизму й унії. В його поезіях релігійно-містичні роздуми знайшли поєднання з ренесансно-гуманістичними ідеями. Оспівуючи в такому дусі сильну, активну, творчу особистість, автор підпорядковує її ідеї служіння «спільному благу»; прославляючи освітню і культурну діяльність, пріоритетного значення надає не «зовнішньому знанню» (світським наукам), а «внутрішній», богонатхненній мудрості, а розкриваючи внутрішню сутність людини, він зосереджує увагу на її духовному «єстві». І вочевидь щоб не відволікатися на сторонні мотиви, навіть усуває зі своїх поезій характерний для ренесансного світогляду пейзаж. У полемічних творах «Ключ царства небесного» і «Календарь римски новы» Смотрицький виступає проти ідеї унії православної й католицької церков, викриває експансіоністські наміри Ватикану щодо української церкви та українського народу, заперечує притаманні західній схоластиці раціоналістичні методи витлумачення істин віри. У творі «Календарь римски новы» автор не завжди дотримується суто теологічних аргументів, а натомість використовує народний гумор із приповідками та прислів’ями, тобто послуговується мовою, наближеною до народної. У зверненні до народу полеміст змалював картину національно-релігійної боротьби у свою епоху. Він не приховував власного невдоволення позицією тієї частини української шляхти, яка ополячувалася та окатоличувалася. Водночас Г.Смотрицький кидав докір верхівці православного духовенства, нездатній протистояти натискові католицизму через неосвіченість і гонитву за матеріальними благами. Саме відсутність добре організованої й високоосвіченої духовної верстви зумовила, на думку просвітителя, таку ситуацію в країні, за якої ідейні важелі суспільства опинились у руках єзуїтів : «Що ж робити, коли самі не дбаєте, простакам дивуватись». Обурений, тим, що Гербест для православних не залишив місця ні в Бога, ні в людей, Г.Смотрицький стверджував, що православна церква лишилася непорочна, чого не можна сказати про деякі періоди історії латинства. 2.2. «Апокрисис» Христофора Філалета Христофор Філалет - автор одного з найзначніших творів полемічної літератури кінця XVI ― початку XVII ст. «Апокрисис альбо Одповідь на книжки о соборі берестейськім іменем людій віри старожитно-гречеської через Христофора Філалета врихлі дана», який написано на замовлення князя К. Острозького. «Апокрисис» став першим полемічним трактатом, спря¬мованим проти Берестейської унії. 1597 р. Петро Скарга видав у Кракові книжку, що в українському перекладі Іпатія Потія дістала назву «Описанье и оборона собора руского Берестей¬ського». Того ж року в Кракові вийшла анонімна брошу¬ра «Ектезіс», що висвітлила хід і зміст православного Берестей¬ського собору, звинувачуючи єпископів, які прийняли унію. Продовженням цієї полеміки і стала праця Христофора Філалета. Піддавши критиці та детальному аналізу не тільки літературу, а й дух відповідних текстів Євангелія, автор «Апокрисису», ґрунтуючись на писемних джерелах та свідченнях діячів хри¬стиянської церкви різних епох, дійшов висновку про суто земне походження папської влади, рішуче виступив за рівність світських людей усіх станів у розв'язанні питань церковно- суспільного життя; обстоював ідею соборного колективного правління церквою, адже всі люди однаковою мірою наділені розумом і здатні тлумачити Святе Письмо та церковні статути не гірше за церковнослужителів. Як передовий мислитель свого часу Христофор Філалет найважливішою з усіх свобод людини вважав свободу совісті. «Апокрисису» притаманні гостра публіцистична спрямо¬ваність, органічний зв'язок з актуальними питаннями політичної боротьби свого часу, філософське осмислення нагальних суспільних проблем. Значення твору полягає в тому, що з ідеї демократизації церкви поступово почали викристалізовуватися ранньобуржуазні політичні принципи, зокрема з проголошення свободи совісті виникає принцип інтелектуальної та моральної автономії особистості, вродженої рівності, свободи вираження своєї волі, боротьби за власні переконання, обстоювання гідності, права, звичаїв, культури, віри і мови українського народу. Упродовж усього життя автор «Апокрисису» брав участь у політичному житті, виступав на сеймах. 1599 р. за його посередництвом відбувся з'їзд православних і протестантів. 1632 р. був обраний делегатом для ревізії «скарбу коронного». 2.3. «Послання» Івана Вишенського Суспільно-політичні погляди І.Вишенського віддзеркалювали настрої тієї частини українського православного люду, яка розчарувалася в можливості поліпшення життя в Речі Посполитій, ліквідації соціального та національно-релігійного гноблення. З перших кроків своєї літературної діяльності письменник щодо усього укладу життя, громадського ладу Речі Посполитої посів позицію оборонця політичних, економічних і релігійних прав українського народу. Вже в «Писанні до всіх взагалі в Лядській землі живучих» (початок 1590-х років) він запитував : «Де ж нині в Лядській землі віра, де надія, де любов, де правда і справедливість суду ?.. Все смертоносний гріх, все пеклом, адом й геєною вічною смердить…». Докори на адресу «всіх в Лядській землі живучих» переросли у звинувачувальний акт на адресу шляхти, католицької церкви, православних духовних владик, людей знатного походження взагалі. До І.Вишенського ще ніхто не виголошував таких різких слів про верхівку православного духовенства. Гостротою вражають його відгуки про короля. Жоден із сучасних йому публіцистів не наважився б висловлюватися так, як робив це І.Вишенський. Особливо різко полеміст виступав проти панівної в Речі Посполитій католицької церкви, в якій він вбачав найбільшу небезпеку для національно-культурного розвитку українського народу. У «Сповіщенні короткому про латинські спокуси» (кінець 1580-х років) І.Вишенський звинувачував її «в брехні поганській, гордості, владі, багатстві й любові світу цього». Причиною таких звинувачень є те, що саме католицька церква, на думку автора, спонукала світські власті Речі Посполитої до різноманітних утисків українського народу. Цю думку письменник пізніше не раз повторював у своїх творах. Теологічних аргументів проти католицтва він не наводив, оскільки не мав відповідної теоретичної підготовки. І.Франко з цього приводу писав : «Івана Вишенського зачисляють звичайно до полемістів, що боронили православіє проти заходів латинства та унії. Се вірно, але тільки в часті. Властивої полемічної аргументації в його писаннях не так багато, як би веліла догадуватися назва полеміста, та й то властиві догматичні дискусії у нього не оригінальні, а взяті переважно з сучасних руських або польських полемічних творів. Головна сила полеміки Вишенського, яка дуже часто переходить у сатиру, лежить у його глибокім розумінні етичної сторони спору між латинниками й православними, а головна сила його таланту в ілюструванні релігійних віроучень та суспільно політичних відносин прикладами, подробицями та порівняннями, взятими з дійсного життя». 2.4. «Казання» Стефанія Зизанія Зизаній Стефан Іванович — релігійний, культурний діяч, один з ідеологів і натхненників суспільно-політ. діяльності братств. Походив з галицького містечка Потелича, з міщанської родини (батько — Іван Кукіль, імовірно, млинар). Рідний брат Л. Зизанія-Тустановського. Як прізвисько, обрав (разом із братом) грецький переклад слова "кукіль" — "зизаній". У 1586 — 93 рр. був учителем Львівської братської школи. На початку 1593 р. на запрошення Віленського братства разом із Юрієм Рогатинцем прибув до Вільна, де розгорнув активну антикатолицьку і проповідницьку діяльність. Остання викликала таке невдоволення у вищих церковних і світських політ. колах Речі Посполитої, що митрополит Рогоза і польський король видали кілька грамот із забороною З. виступати з проповідями. Останню згадку про З. зустрічаємо у листі Ю. Рогатинця, написаному до З. та віленських братств (листопад 1599). Відомо, що того ж року на новогрудському православному соборі митрополит Рогоза відлучив З. від церкви. Зизаній — автор творів: "Катехізис" (Вільно, 1595), "Казання св. Кирила, патріарха Єрусалимського про антихриста і знаки його...". "Катехізис" знищено, жодного примірника не збереглося. Проте зміст цього твору відображено в "Неблагословенній грамоті Київ, митрополита Рогози Стефану Зизанію з забороною йому проповідувати в церквах Слово Боже...", а також у брошурі єзуїта Щасного Жебровського (Мартіна Лаща) "Кукіль, який сіє Стефан Зизаній в руських церквах у Вільно" (1595). Аналіз цих джерел, а також "Казання св. Кирила..." дозволяє зробити висновок, що у своїй творчості З. зробив спробу модифікувати православну доктрину в руслі реформаційних ідей. Про це свідчить обстоювання ним принципу соборності, згідно з яким не верховні пастирі, а віруючі миряни повинні контролювати священиків, брати участь в управлінні церквою й мати право голосу в справах віри. З тих самих позицій всесвященства він критикував ієрархію і клір як католицької, так і православної церкви. Як представник демократичних кіл братського руху, 3. був прихильником активної протидії соціальному, нац. і духовному гнобленню укр. народу з боку польської королівської влади і відзначався негативним ставленням до неї. Папу Римського називав антихристом і, подібно до інших реформаторів, критикував католицьку церкву за прагнення до світового панування, за схильність її ієрархів до збагачування, за духовний занепад, намагання за допомогою схоластики обґрунтувати істини віри. Ідея папи-антихриста, на думку В. Нічик, пов’язана з містико-іраціоналістичною спрямованістю думки 3. Реформаційною, а саме близькою до антитринітаризму, була інтерпретація 3. тринітарної проблеми. Замість властивого православному вченню уявлення про рівність трьох божественних іпостасей, 3. уважав їх не лише рівними, а навіть окремими, тобто виявляв схильність до тридеїзму. 2.5. «Тренос» Мелетій Смотрицький На відміну від відомого полеміста Івана Вишенського та його послідовників, які вважали, що латинські «школи і науки — прірва і вічна погибель», Мелетій Смотрицький виступав прихильником вивчення європейської культури, найширшого залучення молоді до всебічної освіти на основі європейських зразків. Проте він радив підходити до інокультурних досягнень з позицій вітчизняних традицій і потреб. Як уже зазначалося, в своїх творах Мелетій Смотрицький використовував напрацювання європейських гуманістів. Це мало велике педагогічне значення, бо таким чином у вітчизняну педагогіку проникали ідеї гуманістичного виховання, співзвучні принципам, що панували в братських школах. Як і інші українські просвітителі того часу, Мелетій Смотрицький звертав увагу на патріотичне виховання молоді. Він різко засуджував безбатченків, байдужих до рідного народу й Батьківщини, тих, хто зрікся народних звичаїв, традицій, мови і культури. Звинувачував також батьків, які не прищепили дітям патріотизму, підносячи цим самим роль сім’ї у вихованні : «Біда вам, батьки, які синами бути не навчившись, батьківським титулом діток моїх зводите ! Біда вам, батьки, які своє домашнє потомство не виховали добре, і Божим синам із себе приклади злого життя подаєте !» У своїй праці «Тренос» Мелетій Смотрицький підкреслював, що Україна та її церква втратили значну кількість українських іменитих княжих родів, котрі були «всьому світу доброю славою відомі» й чиї нащадки ополячилися. Автор називав родини Слуцьких, Збаразьких, Вишневецьких, Сангушків, Чарторийських, Пронських, Масальських, Лукомських, Ружинських, Соломерицьких, Головчинських, Крашинських, Горських, Соколинських. Від імені православної церкви він з тугою запитував, де ті «славні, сильні, в усьому світі відомі мужністю та доблестю» Ходкевичі, Глібовичі, Кишки, Сапєги, Дорогостайські, Хмелецькі, Войки, Воловині, Зеновичі, Тишкевичі, Паци, Скумини, Корсаки, Хребтовичі, Горностаї, Тризни, Мишки, Гойські, Семашки, Гелевичі, Ярмолинські, Чолганські, Калиновські, Киреї, Загоровські, Мелешки, Боговитіни, Павловичі, Сосновські… Цей перелік втрат елітних верств українського етносу справді вражає. Явище такого роду докорінно вплинуло на функціонування всіх соціальних інституцій суспільства: духовність, управління, культуру, військо. Отці-єзуїти, як досвідчені практики, продуманою системою безкоштовного навчання, витонченим мистецтвом виховання молодої генерації української шляхти протягом трьох десятиріч різко змінили ситуацію й перевиховали українське дворянство в потрібному їм дусі. Саме тому шлях до порятунку української людності Мелетій Смотрицький вбачав у якнайширшому розвиткові освіти, заснованої на рідній мові і традиційних духовних цінностях. Втрата національної еліти об’єктивно породжувала потребу у формуванні нових інституцій для забезпечення життєдіяльності мас. Тому не випадково відбувалося становлення братств, у діяльності яких активну участь брав вчений. Козацтво перетворилося в організовану військову силу, яка також підтримувала національну освіту. 2.6. «Палінодія» Захарії Копистенського З.Копистенський написав цілу низку передмов, зокрема до «Часослова» — першої книжки Лаврської друкарні, яка призначалась як підручник для шкіл. Разом із П.Бериндою він виправив «Анфологіон» (Київ, 1619 р.), перекладений Іовом Борецьким. У 1623 р. видав «Бесіди Іоанна Златоуста на 14 посланіє апостола Павла». До 1623 р. належить його ненадрукований твір «Книга о правдивой едности православных християн…». Після призначення Захарії Копистянського архімандритом Києво-Печерської лаври в 1625 р. вийшли два його твори — «Казанье…» та «Оміліа…», присвячені пам’яті Є.Плетенецького. Під наглядом і з передмовами З.Копистенського було видано переклад з грецької мови тлумачень «Апокаліпсиса», «Акафіст Богородиці». Деякі дослідники вважали просвітителя автором відомого «Густинського літопису», складеного на початку XVII ст. Причиною того, що не всі твори З.Копистенського, як і інших вчених лаврського гуртка цього періоду були надруковані, можна вважати політичні колізії часу. До таких ненадрукованих праць належить рукопис книжки Захарії Копистянського «Палінодія, або книга оборони…»— найбільш значущий твір, завдяки якому автор увійшов в історію як видатний полеміст і вчений, педагог і просвітитель. «Палінодія…» розповсюджувалася в Україні, Росії й Білорусі в рукописному варіанті. Вона оцінювалась як фундаментальна церковно-історична й наукова праця, що вирізнялась аргументованістю, багатством використаних джерел : античних, візантійських, праць західноєвропейських істориків, польських хронік, давньоруських літописів, літературних матеріалів, які автор збирав у різних регіонах, зокрема, на Буковині в бібліотеці монастиря Путна. Висновки Після Люблінської унії 1569 р. єзуїти розпочали наступ на українську культуру. Петро Скарга висунув кілька тез, спрямованих на захист та ідейне обгрунтування польсько-шляхетської експансії на схід. Приводом для розгортання літературної полеміки, крім виступу Скарги, стала і спроба запровадити на Україні григоріанський календар замість юліанського. Першим з гострими полемічними творами виступив ректор Острозької школи Герасим Смотрицькнй. Найбільш відомим його твором є трактат «Ключ царства небесного», що вийшов друком разом із трактатом «Календар римський новий» у 1587 р. «Ключ царства небесного» починається двома передмовами. Перша з них присвячена князеві Олександру Костянтиновичу Острозькому; автор закликає його високо тримати і зберігати національну гідність у боротьбі з ворогом в особі Ватикану та єзуїтів. Друга, під назвою «Коротка а пильна передмова до народів руських», є публіцистичним зверненням до українського та білоруського народів із закликом стати на захист вітчизни, її національних традицій. Смотрицький у своєму творі критикує книжку єзуїта Б. Гербеста «Висновок віри римської церкви» (1587), спрямовану проти українського народу та його культури. Значне місце в історії української полемічної літератури кінця XVI ст. належить Стефану Зизанію. Він був ректором Львівської міської української школи, згодом реорганізованої у братську школу. В 1595 р. він видав у Вільно свій «Катехізис» як підручник для православних шкіл. «Катехізис» був спрямований проти догматичних основ католицької церкви. Найвищого піднесення полемічна творчість Стефана Зизанія досягла в його трактаті «Казання святого Кирила, патріарха єрусалимського, о антихристі». Сильним ударом по натхненниках і авторах Берестейської унії був вихід у світ твору Христофора Філалета «Апокрисис» (Вільно, 1597 – польською мовою; Острог, 1598 – українською). Це один з найвизначніших творів полемічної літератури кінця XVI ст., в якому викриваються антинародна суть унії і зрада православних священиків, гостро критикується тодішній папа римський. Вершиною полемічної літератури стала творчість Івана Вишенського. Ним було висунуто такі принципові питання, які виводили його полеміку за рамки того часу: інші полемісти та їх меценати хотіли лише оборонити православну церкву від нападів, а Вишенський мріяв про перемогу справжнього християнства над усіма іншими «сектами і вірами»; культурні та релігійні діячі прагнули створити такі умови, в яких православна церква могла б існувати в межах тодішнього державного і суспільного ладу, а Вишенський, виходячи із старохристиянського аскетизму, висунув утопічну програму «царства Божого на землі». Отже, період кінця XV — першої половини XVII ст. можна назвати часом розквіту української книжкової культури. Таке піднесення позначилось і на мистецькому оформленні, і на тематиці та мові рукописних пам'яток. Як було зазначено, у другій половині XVI і особливо в першій половині XVII ст. відчутно збагатився репертуар художньої літератури, зокрема за рахунок нових перекладів. Наприкінці XVI ст. виникла українська мовознавча література, представлена здебільшого працями викладачів шкіл: Кирила-Транквіліона Ставровецького, Лаврентія Зизанія, Мелетія Смотрицького. Навколо Острозької академії утворився антикатолицький полемічний осередок, до початку XVII ст. найактивніший серед східних та південних слов'ян та волохів.Вже в часі до 1620 р. повстає ця українська церковно-полемічна літератураЗ прозової та поетичної передмов до неї можна виокремити елементи національної свідомості в контексті конфесійної. У контексті національної самооборони варто розглядати й полемічні твори діячів Острозького культурного центру – прозу Герасима Смотрицького й Клірика Острозького та поезію Даміана Наливайка. Список використаних джерел 1. Сліпушко О. М. "Софія Київська". Українська література Середньовіччя: доба Київської Русі (Х-ХІІІ століття). - К., 2002. - 399 с. 2. Сліпушко О. М. Література Київської Русі. Нариси.- К., 2005.- 111 с. 3. Золоте слово. Хрестоматія літератури України-Русі епохи Середньовіччя ІХ-XV століть. У 2-х кн. - К. 2002. 4. Історія української літератури Х-ХVІІІ ст. Навчальна програма / – К., 2003. – 37 с. – ас. Сліпушко О.М. , ас.Усатенко Г.О. 5. Курс лекцій. “Полемічний дискурс в українській літературі” – асист. Усатенко Г.О. 6. Памятники литературы Древней Руси. Начало русской литературы. ХІ - начало ХІІ века. - М., 1988. - 413 с. 7. Часослов / Передм. З.Копистенського та Є.Плетенецького. К., 1617 ; 8. Захаріа Копистенський. Книга о вере единой… К., 1619 ; 9. Номоканон / Передм. З.Копистянського. К., 1624 ; 10. Копистянський З. Палінодія (фрагменти) // Українська література ХХ століття. К., 1993.