0 800 330 485
Працюємо без вихідних!
Гаряча лінія
Графік роботи
Пн - Пт 09:00 - 20:00
Сб - Нд 10:00 - 17:00
Пишіть в чат:
Для отримання інформації щодо існуючого замовлення - прохання використовувати наш внутрішній чат.

Щоб скористатися внутрішнім чатом:

  1. Авторизуйтеся у кабінеті клієнта
  2. Відкрийте Ваше замовлення
  3. Можете писати та надсилати файли Вашому менеджеру

НАДДНІПРЯНСЬКИЙ ТЕАТР ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ СТ (ID:246004)

Тип роботи: курсова
Сторінок: 32
Рік виконання: 2013
Вартість: 250
Купити цю роботу
Зміст
ЗМІСТ ВСТУП…………………………………………………………………..3 ст. РОЗДІЛ 1. РОЗВИТОК ТЕАТРАЛЬНОГО МИСТЕЦТВА В УКРАЇНІ В ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ ХІХ ст. .………………………………………………..6 ст. 1.1 Аматорське театральне мистецтво ..………………………………6 ст. 1.2 Професійний театр України……………………………………...11 ст. РОЗДІЛ 2. УКРАЇНСЬКИЙ ТЕАТР ЗА КОРДОНОМ.……...………….…18 ст. 2.1 Українські артисти в Петербурзі………………………………....18 ст. 2.2 Український театр на Кишинівській сцені………………………23 ст. ВИСНОВКИ…………………………………………………………...30ст. СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ………..32 ст.
Не підійшла ця робота?
Ви можете замовити написання нової роботи "під ключ" із гарантією
Замовити нову
Зразок роботи
РОЗДІЛ 1. РОЗВИТОК ТЕАТРАЛЬНОГО МИСТЕЦТВА В УКРАЇНІ В ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ ХІХ ст. 1.1 Аматорське театральне мистецтво Український театр його класичної доби починається з аматорських гуртків середини ХІХ ст. Посилення інтересу широких демократичних сил до театру проявлялося насамперед у дальшому розвитку аматорства. Міщани, купці, чиновники, учителі створювали драматичні гуртки в містах, містечках і навіть селах. Над створенням окремого українського театру, відцентрованого від московського, почали працювати спочатку аматори, яких зібралося два особливо видатних кола: одне в Києві; друге – в Єлизаветграді. В Києві справа почалася більш імпозантна: тут вона об’єднувалася навколо двох визначних діячів мистецтва: композитора М. Лисенка та поета М. Старицького, у якого виявився зовсім винятковий талант режисера і майстра сцени. Старицький, котрий виступав і як видатний драматург, особливого значення для театру набрав як режисер, що уміє не тільки надзвичайно картинно поставити театральний твір на сцені, а й інсценувати його, переробивши з повісті чи оповідання або з невдалого драматичного твору іншого письменника. Старицький був незамінним співробітником Лисенка, який створив йому дуже сценічні лібрето до повістей М. Гоголя та до творів інших письменників[9, с. 34]. В Галичині діяв театр товариства «Руська бесіда». Грали здебільшого трьома мовами: українською, російською і польською. Серед п’єс траплялися і Кухаренко, твір якого Старицький і Лисенко зробили сценічним і популярним. Коло Лисенка і Старицького об’єдналися аматори українського театру: П. Чубинський, його приятель О. Русов, О. Левицький. У 50 - 60 роках аматорські музично-драматичні гуртки (поряд з мандрівними російсько-українськими трупами) діяли у багатьох містах Східної України (Чернігів, Новгород-Сіверський, Полтава, Єлизаветград, Харків), в переклади зарубіжної класики, але переважно це були твори місцевих авторів. П’єси мали сентиментальний і романтичний характер. Страхіття, карколомні сюжети, збурені пристрасті і шалене кохання -притаманні риси таких п’єс . Аматорське мистецтво мало виразно демократичну спрямованість, що проявлялося в постановці п’єс, близьких і зрозумілих народові. Наприклад, аматорський театр полтавської недільної школи протягом 1861 – 1862 рр. з успіхом ставив «Наталку Полтавку» І. П. Котляревського, «Сватання на Гончарівці» І. Ф. Квітки-Основ’яненка, «Бідність – не порок» О. М. Островського. Вистави викликали такий резонанс серед громадськості Полтави, що губернатор їх заборонив[3, с. 41]. Подекуди аматорські гуртки досягли високого мистецького рівня в постановках п’єс кращих російських та українських драматургів. Так театральний гурток Київського університету, заснований 1859 р. групою студентів на чолі з М. П. Старицьким і М. В. Лисенком, талановито поставив «Лихо з розуму» О. С. Грибоєдова, «Ревізор» М. Гоголя, п’єси О. М. Островського та ін. Заслуженим успіхом у 1861 – 1866 рр. користувався аматорський театр у Чернігові, відомий під назвою «Товариство кохаючих рідну мову», в якому брали активну участь поет-байкар Л. І. Глібов, етнограф О. В. Маркович, лікарі: І. Лагода, С. Д. Ніс та ін. Інакше справа стала в Єлизаветграді, де на чолі гуртка стояв великий театральний артист М. Кропивницький, якого оточувала талановита родина Тобілевичів. У виставах драматичних гуртків міста Бобринець і Єлизаветграду уперше випробували свої акторські сили М. Л. Кропивницький, брати Тобілевичі – І. К. Карпенко-Карий, М. Садовський, П. Саксаганський, які згодом стали основою українського професійного театру. Для бобринецького гуртка у 1863 р. створив свою першу п’єсу М. Кропивницький – «Дай серцю волю, заведе в неволю»[4, с. 385]. У єлизаветградському гуртку («Артистичному товаристві») брало участь багато талановитої різночинної молоді, яка ставила своїм завданням виховувати в народі почуття справедливості, чесності. Саме тут уперше на Україні поставлено п’єсу Т. Г. Шевченка «Назар Стодоля», а в 70-х роках вперше показано оперу С. С. Гулака-Артемовського «Запорожець за Дунаєм». Загалом аматорські гуртки підготували ґрунт для розвитку професіонального українського театру. Щоправда, в 70-х роках він остаточно ще не сформувався, бо цьому перешкоджала політика утисків і заборон з боку царського уряду. У 1872 р. було дозволено давати українські вистави приватним гурткам у Києві. Починається тоді енергійний театральний рух, душею якого були М. Старицький і М. Лисенко. Ця аматорська театральна дружина була так знаменито організована, що вже в 1874 р. давала публічні вистави в міському театрі, а в 1875 р. – у біржовому залі[5, с. 3]. В «Автобіографії» М. Кропивницький розповідає, що влітку 1872 р. у складі невеликої групи артистів одеського російського театру він виїздив на гастролі до Акермана, де виступав у багатьох ролях у відомих на той час українських і, головним чином, російських п’єсах. Як свідчать деякі газети, він виступав у Бессарабії у 1873 р. Пізніше М. Кропивницький з великим успіхом ставив українські п’єси в Харкові і в інших містах України. Театр «Руської бесіди» під орудою О. Бачинського, а також П. Романовича в надзвичайно важкий матеріальній скруті, без приміщень, належного оформлення сцени, гардеробу протягом десятиліть ніс в народ ідею патріотизму, добра і культури. Він об’єднав зусилля талановитих акторів, таких, як Т. Бачинський, А. Нижанківський, П. Свенцицький; І. Гриневецький, В. Плошевський, М. Романович, Й. Стадик, пробудив інтерес не лише своєї, але й чужої публіки. Цензурні утиски українського слова в ХІХ ст. були започатковані кількома секретними документами. Це записка міністра внутрішніх справ П.Валуєва від 18 липня 1863р. «О книгах, издаваемых для народа на малороссийском наречи», схвалена царем Олександром ІІ[13, с. 12-13]. На основі цього документа з’явився «Указ Синоду духовним цензурним комітетом», що мав силу закону. Тут містилася спеціальна заборона щодо релігійної тематики в українській художній літературі, отже, і в драматургії. Український театр почав зазнавати прямих утисків з появою Емського (1876 р.) та пізніших указів царської влади і цензури. Емський указ (його повна назва «Выводы Особого Совещания для пересечения украинофильской пропаганды после исправления в соответствии с замечаниями, сделанными Александром ІІ 18 мая в г. Эмс») містив 11 пунктів, які призначалися для трьох урядових відомств – Міністерства внутрішніх справ (5 пунктів), Міністерства народної освіти (5 пунктів) і ІІІ відділу Імператорської канцелярії (жандармерії) (1 пункт). Він істотно обмежував розвиток української культури, забороняв українську науку, освіту, переклади та ін., стосувався також і театральної сфери, фактично заборонивши український театр[14, с. 177]. Емський указ не тільки гальмував розвиток української культури, освіти, науки, а й містив заборону світоглядного плану, ставлячи перешкоди формуванню в українців почуття їхнього національного самоусвідомлення через літературу, публіцистику, школу. У 1881 р. з’явилися доповнення до Емського указу, що стосувалися українського театру. 8 жовтня 1881 року їх затвердив цар, 16 жовтня міністр внутрішніх справ М. Ігнат’єв надіслав конфіденційний циркуляр київському цензору з іноземної цензури, який було складено на основі документа, схваленого царем. Доповнення містили три пункти, два з яких стосувалися театру. Згідно з пунктом першим- дозволялися до друку складено на основі документа, схваленого царем. Доповнення містили українською мовою, крім історичних документів та пам’яток, творів художньої літератури, про які йшлося Емському указі 1876 р., словники. Пункт другий доповнював, розтлумачуючи пункт третій Емського указу щодо заборони сценічних вистав, публічних виступів, текстів до нот українською мовою[2, с. 160]. Пункт третій розтлумачується в тому розумінні, що драматичні п’єси, сцени й куплети, дозволені до вистав у попередній час драматичною цензурою, а також ті, які знову будуть дозволені Головним управлінням у справах друку, можуть виконувати на сцені, з особливого, про те щоразу дозволу генерал-губернатора; а в місцевостях, не підпорядкованих генерал-губернатору, - з дозволу губернаторів, і що дозвіл друкування малоросійським наріччям текстів до музичних нот, за умови визнаного російського правопису, подається до Головного управління у справах друку. Цензурні утиски українського слова в ХІХ ст. були започатковані кількома секретними документами. Це записка міністра внутрішніх справ П.Валуєва від 18 липня 1863 р. «О книгах, издаваемых для народа на малороссийском наречи», схвалена царем Олександром ІІ [14, с. 185]. На основі цього документу з’явився «Указ Синоду духовним цензурним комітетом», що мав силу закону. Тут містилася спеціальна заборона щодо релігійної тематики в українській художній літературі, отже, і в драматургії. Тільки восени 1881р. під тиском прогресивної громадськості царський уряд дозволив нарешті становити український спектакль. Ця подія була, безперечно, важливою віхою в історії українського народу, незважаючи навіть на те, що відповідною урядовою постановою заборонялося «влаштування спеціально малоросійського театру і формування труп для виконання п’єс і сцен виключно на малоросійському наріччі». Крім того, представникам місцевої влади також було надано право втручатися в театральні справи на свій розсуд, і вони цим правом нерідко зловживали. Відомий актор Іван Мар’яненко звертає увагу на те, що коли чиновники помічали, що вистави мають популярність, вони їх забороняли з яких завгодно причин: «то чіплялись чому печатка надломлена на цензурному екземплярі, то викреслення червоним чорнилом вважали за доказ небезпечності п’єси». Траплялось, що п’єси забороняли просто «за умов місцевого характеру», і тоді трупа змушена була їхати шукати щастя в іншому місці але й там могло трапитись подібне. Найбільше проблем виникало з оркестром, що комплектувався в основному з євреїв, для яких в ті часи існувало так звана межа осілості»[23, с. 78]. 1.2. Професійний театр України У 1881 р. за порадою М. Кропивницького і М. Садовського Г. Ашкаренко написав «прошение» до міністра внутрішніх справ графа Лорис-Мелікова на дозвіл здійснити декілька українських спектаклів з метою запобігти банкрутству трупи. Дозвіл надійшов, але з тою умовою, щоб поруч з українськими йшли (в один вечір) російські вистави. 1882 р. в Єлисаветграді з ініціативи М. Кропивницького виникла трупа, яка знаменувала народження професійного народного театру. Значення цього українського феномена його успіх залежав, по – перше, від того, як він протягом 80 – 90 років розкривав соціальний і психологічний світ простих селян на рівні загальнолюдських проблем і духовних конфліктів; по-друге, як виробив свій стиль, шкалу гри, об’єднавши зусилля видатних акторів декількох поколінь; по-третє, інтенсифікував розвиток української романтичної і реалістичної драми/драматургія І. Тобілевича, М. Старицького, М. Кропивницького, І. Франка/. Нарешті, могутній поштовх для розвитку національної музики (опера, оперета, музична комедія та ін.).